Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Але при всьому тому не менш поважну ролю відіграло й те, що спротив совєтських армій, безперечно, посилився. І посилився саме тому, що з'явився отой «невідомий множник», про який казав Л. Толстой у своїй «Война й мир», і змінив «дух» війська, яке вже добре знало, і то не з гістеричної пропаґанди Кремля, а з гіркого досвіду, — яку саме «волю» несуть гітлерівські «визволителі». Червоноармійці знали, що чекає їх у німецькому полоні. Іншого виходу не було, й… люди, стиснувши зуби, пішли… бити німця.
Червоноармійці вже не йшли в полон десятками й сотнями тисяч, а тепер доводилось брати їх у полон лише після лютого спротиву, і то десятками, а то й одиницями.
Проте і ця грізна пересторога не протверезила «визволителя». Навпаки: політика гітлерівських посіпак саме тепер почала набирати виразно ворожого для населення «визволених» країн характеру. Істинно сказано, що коли Бог хоче когось покарати, то відбере в нього розум, — так сталось і з гітлерівськими окупантами.
Останні ілюзії, навіть у найбільш оптимістично настроєних, зникали одна по одній. Вже в 1942 році для багатьох було ясно, що гітлерівський похід на схід провалився й провалився саме внаслідок, висловлюючись делікатно, нерозважности німецької політики на «визволених» теренах.
Продукти, запрацьовані в Стайках і привезені з собою, вичерпувалися. Зайвої одежі або інших цінностей, які можна було б обміняти на харчові продукти, не було. Єдина цінність — це добре наше піяніно, в яке було вкладено всі наші заощадження за останні десять років; але, по–перше, жаль було припинити музичні вправи доньки, до того ж вона так любила своє піяніно; по–друге — ціна на такі речі була до смішного мала. Все, що я міг узяти за нього — це два–три пуди борошна та хіба ще пару кілограмів сала. Але це не розв'язувало проблеми. Правда, були в мене ще «цінності» — це облігації відомих совєтських масових (примусових) позик, тисяч, мабуть, на п'ять, але «цінності» ці не варті були того паперу, на якому їх надруковано. Поза всім цим — усе працездатне населення було зареєстроване в «Арбайтсамті» (біржа праці) і його притягали до примусових робіт у відбудові зруйнованих большевиками при відступі мостів через Дніпро, вантажних та інших робіт. Отже, треба було шукати якихось засобів до життя.
Група інженерів–силікатників з метою створити базу для прожиття бодай основних кадрів промисловости будівельних матеріялів, а також з метою збереження заводів від руйнування, — взяла в оренду у Київської міської управи та деяких районових управ десь коло десять цегельно–дахівних заводів, а також київські цементний та керамічний заводи. Я вступив до того Товариства і одержав призначення на директора Стайківської групи цегельно–дахівних заводів. Згодом мені були підпорядковані також халепський та ржищевський заводи.
У зв'язку з роботами у відбудові зруйнованого устаткування та, зокрема, силового господарства заводів я примушений був часто виїздити в різні, часом досить віддалені, райони як Правобережжя, так і Лівобережжя. Це давало мені можливість бути обізнаним із настроями переважно сільської людности.
До родини в Київ приїздив я лише час до часу. Тому я дуже мало обізнаний з громадсько–політичним життям Києва. Знаю лише, що все було досить добре притиснене кованим чоботом «визволителя».
Правда, під час тих приїздів мені доводилось чути багато всяких оповідань про життя в Києві, але, не маючи певности в правдивості цих оповідань, не буду їх переказувати.
Отже, спинюсь лише на окремих подіях та явищах, що їх мені самому довелось спостерігати.