Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Кілька тижнів тому я їздив до Реґенсбурґа[139] до свого знайомого, теж чернігівця (треба сказати, що тут сила–силенна чернігівців), і там зустрівся з селянином, паном М…, мешканцем села Юхнове, що недалеко від станції Пирогівка. Кажуть люди: що в кого болить, той про те й говорить. Де тільки зустрінуться двоє–троє наших, так званих «переміщених осіб», зараз же зведуть розмову про Батьківщину. Після звичайних запитань про таборове життя, про перспективи переселення — «куди записують», «якого фаху й віку», «Венесуела», «Бельгія» і т. д. — якось самі собою, мимоволі, починаються спогади про Батьківщину, особливо коли ще зустрілися люди з одної місцевости, ба навіть одної области. Обов'язково згадається Дніпро, Десна і все те, до болю близьке, рідне, від чого лиха доля відірвала людей.

Отож розговорилися. Згадали Батьківщину. Згадали часи німецької окупації. Пан М… розповів мені саме про той випадок взимку 1942 року, про який мені оповідав учитель К… Сина пана М… було виряджено з підводою підбирати цих «відсталих» полонених. М… запевняв мене, що це не єдиний випадок, коли юхнівцям та пирогівцям доводилось підбирати отаких «відсталих».

Правда, я знаю кілька випадків і більш–менш людяного ставлення до полонених. Так, десь у листопаді 1941 року до Новгород–Сіверська було приведено партію — мабуть, п'ять тисяч — військовополонених.[140] Через відсутність підходящих приміщень полонених було розташовано біля берега Десни, а далі переведено до глибокого яру за містом, обнесеного по горбах колючим дротом. Надворі було вже досить холодно, а багато з полонених не мало плащів, про ковдри вже й мови немає; більшість з них мали лише легкі військові блюзи, були й босі. В тому яру — жадних будівель. Більш спритні й здорові повигрібали попід горбками нори в землі, решта містилась просто неба. Негоди, дощі, нічні та ранкові приморозки. За якийсь час командантом призначено якогось старенького капітана Шульца. Був це ветеран першої світової війни, мабуть, чоловік гуманний. Енерґійними його заходами в недалекому часі полонених було переведено і розміщено в колишньому Спасо–Преображенському манастирі, свого часу напівзнищеному большевиками. Впродовж січня 1942 року кількість полонених збільшилась до десяти тисяч. Капітан Шульц виділив хворих та сильно ослаблих полонених і, звільнивши з табору, передав під опіку міської управи. Напівзруйновані манастирські мешкання та сараї по можливості було утеплено. Він дозволив також міській управі випікати хліб власними засобами (міська хлібопекарня працювала на німецьку армію) і розподіляти між полоненими, щоб таким способом поліпшити їнхє харчування. Багато полонених було звільнено з табору як місцевих мешканців.[141] Він використовував найменшу нагоду, щоб звільнити полонених із табору. Досить було прийти якійсь жінці чи комусь іншому й назвати прізвище полоненого, як він, не вимагаючи документів, минаючи потрібні формальності, давав розпорядження звільнити з табору того чи іншого полоненого. На прохання окремих полонених, добре місцеве жіноцтво з'являлось до пана Шульца й просило звільнити «брата» чи «племінника» тощо. В такий спосіб багато сотень полонених українців, а також росіян, кавказців, монголів як «місцевих селян» було звільнено з полону.