Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
Але впродовж одної хвилини зароїлися алеї своїм свіжим поспіхом, і з шелесту їх білизни, здається, плине той безіменний одур алеї. Ах, ті провійні й свіжі від крохмалю сорочечки, виведені на прогулянку під ажуровою тінню весняного коридору, сорочечки з мокрими плямами під пахвою, сохнучі у фіялкових повівах далини! Ах, ті молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги у нових, скрипучих шовком панчішках, під якими криються червоні плями і прищі — здорові, весняні виприски гарячої крови! Ах, цілий той парк — безчільно прищатий, і всі дерева висипуються пуп'янками прищів, які лускають цвіріньчанням!
Потім алея знову порожніє, і по склепленій доріжці тихо гундолить дротяними шприхами дитячий візок на пружних ресорах. У маленькому лакованому човнику, занурене у грядку високих, крохмалених шляр фуляру, спить, як у букеті квітів, щось від них делікатніше. Дівчина, що поволі провадить візок, часом нахиляється над ним, перехиляє на задні колеса, квилячи осями обручів, той буяючий кошик, розквітлий білою свіжістю, і пестливо роздмухує той букет тюлю аж до солодкого, приспаного ядерця, через сон якого мандрує, як байка, в той час як візок минає смуги тіні — той переплив оболоків і світел.
Потому, вполудпе, все ще плететься той пуп'янкуючий віридар світлом і тінню, а крізь делікатні вічка тієї сітки сиплеться без кінця-краю цвіркіт пташок — з галузки на галузку, сиплеться перлисто крізь дротяну сітку дня, але жінки, що проходять берегом моріжка, — вже втомлені і мають волосся розслаблене від мігрені і обличчя знемагані весною, а потім алея порожніє вже зовсім, і через тишу пополудня поволі переходить запах ресторану з паркового павільйону.
Щоденно о тій самій годині проходить Б'янка зо своєю гувернанткою через алею парку. Що ж іскажу я про Б'янку, як же її опишу? Знаю тільки, що вона в сам раз чудовно згожа із собою, що вона без решти сповняє свою програму. З серцем, стиснутим глибокою радістю, бачу за кожним разом наново, як вона — крок за кроком — входить у свою сутність, легка, як танцівниця, як вона несвідомо влучає кожним рухом у саму десятку.
Іде цілком звичайно, не з надмірною грацією, але з простотою, яка хапає за серце, і серце стискається від щастя, що можна отак просто бути Б'янкою, без жодних штук і без жодного напруження.
Одного разу вона поволі підняла на мене свої очі, і мудрість того погляду проникнула мене наскрізь, прошила, як стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що ніщо не є їй тайне, що вона знає всі мої думки від початку. Від тої хвилини я віддався їй у розпорядження, без меж і неподільно. Вона прийняла — ледь видним помахом повік. Це сталося без слова, на ходу, в одному погляді.
Коли хочу її собі уявити, можу викликати тільки одну дрібницю, яка нічого не значить: її зшерхлу шкіру на колінах, як у хлопчака, і це глибоко зворушує і провадить думку в нестерпучі пересмики суперечностей, поміж ущасливлюючі антиномії. Все інше — повище і понижче — трансцендентне і неуявленне.
Сьогодні я знову заглибився в Рудольфів марківник. Що за чудесне студіювання! Цей текст повен посилань, натяків, наздогадів і повен двозначного миготання. Але всі лінії збігаються у Б'янці. Що за ущасливлюючі супозиції! Від вузла до вузла біжить моя підозра, як уздовж ґнота, зажеврена світлистою надією — щораз більш осяяна. Ах, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць, які прочуваю!
В міському парку грає тепер щоденно ввечорі музика і через алеї просувається весняна променада. Кружляють і навертаються, розминаються і зустрічаються в симетричних арабесках, які весь час повторюються. Молоді люди носять нові, весняні капелюші і недбало тримають рукавички у долоні. Через пні дерев і живоплоти світяться в сусідніх алеях сукенки дівчат. Ідуть ті дівчата парами, колишучись у стегнах, напушені піною шляр і волянів, носять із собою, як лебеді, ті рожеві й білі напушення — дзвони, повні квітучого мусліну, і часами осідають ними на лавці, — мов би втомлені їх пустою парадою, — осідають цілою тою великою рожею гази і батисту, яка лускає, переливаючись пелюстками. І тоді відслоняються ноги, закладені одна на одну і схрещені — сплетені у білий кшталт, повний невідпорної вимови, а молоді гульвіси, минаючи їх, мовкнуть і бліднуть, ражені влучністю арґументу, до глибини переконані і переможені.
Приходить хвилина перед самим смерком, і кольори світу гарнішають. Усі барви вступають на котурни, стають святкові, жагучі і смутні. Швидко наповнюється парк рожевим верніксом, лиснючим лаком, від якого речі стають нараз дуже кольорові й ілюміновані. Але вже в тих барвах є якась надто глибока лязур, якась надто яскрава і вже підозріла краса. Ще хвилина, і гуща парку, ледь присипана молодою зеленню, галузиста ще і гола, просвічує ціла наскрізь рожевою годиною присмерку, підбитою бальзамом холоду, напахченою невимовним смутком речей назавше і смертельно гарних.