Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
— Так от що в тебе робиться, мулатко! Шкода бензину, що ми витратили на дорогу.
Вона не образилась і пояснила, що половина гостей уже пішла.
Прибульці одразу розсипались по всьому будинку, наче загарбники по завойованій території. Знову закружляли в танцях пари й залунав сміх. Та молодикам, які приїхали сюди, немов на виставу, ця розвага швидко набридла, і вони ввалилися до кімнати, де спали п'яні. Будили жінок, ляскаючи їх по стегнах та лаючись на всі заставки. Рохеліо, тільки-но побачивши прибульців, одразу ж сховався, бо серед них було чимало друзів Пако, які добре знали його.
Полюбовники та приятелі дівчат, котрих по-всякому обзивали, навіть і не думали ображатись на зверхні насмішки. Вони знали, яка буде відповідь, і побоювались цієї відомої в місті зграї хвацьких гультяїв, на яких захоплено дивилися жінки. А тим уже все надокучило, і вони збиралися йти.
— Поїхали звідси. Ти маєш рацію, Чавесе, тут пахне мертвеччиною.
— Дивись, онде ще одна п'яна. Ти знаєш її?
— Так то ж Марія-Телиця. Добре ж її прозвали!
— Вона не телиця, а свиня! Давай заберемо її з собою.
— Ні, ходімо. Тут усе забльоване!
Їхні голоси лунко розлягалися серед тиші. Фелісія, люб'язно усміхаючись, провела гостей за двері. Рохеліо знов появився у вітальні й зайняв своє місце коло сухотниці, переконуючи її нічого не боятися. Дівуля без кінця курила і ледь володала язиком. З її недоладної розповіді про себе Рохеліо зрозумів, що багатий сеньйор, який спокусив її і штовхнув на шлях розпусти, був не хто інший, як Тересин брат. Це розпалило його ще дужче, і він поклав собі оволодіти худою дівчиною того ж вечора.
Раптом до нього підійшла Фелісія і потягла за руку вбік. Занепокоєний Рохеліо залишив подругу й почвалав за мулаткою.
— Там приїхала машиною жінка і хоче побачити тебе, — стримано сказала йому на вухо господиня.
— Хто вона?
— Не знаю. Записку приніс шофер. Але мені здається, що то Кармела.
Він поблід, завагався.
— І ти сказала, що я тут?..
— Вона це знає.
Розгублений Рохеліо побіг до кімнати, де залишив комірець, краватку та піджак, який він схопив і квапливо натягнув на себе, відгорнувши вилоги, щоб закрити голу шию, — чепуритися не мав часу. Гарячково думав, вигадуючи всілякі причини. Скаже, що його змусив піти сюди Пако… Ні! З Пако неправдоподібно, ліпше хай Ріголетто… А втім, якось та викрутиться…
Проходячи повз свою подругу, буркнув, не дивлячись на неї:
— Я скоро вернуся.
— Стривай! Стривай! — настирливо гукала жінка, намагаючись затримати його.
— Я сказав тобі — вернуся!.. — І побіг, розштовхуючи танцюристів, які заступали йому дорогу.
Опинившись на вулиці, осяяній призахідним сонцем, Рохеліо мимоволі замружився, немов нічний птах, котрого серед дня вигнали з гнізда. Його приголомшило світло, блакитне небо, віддалений шум екіпажів, і він аж сахнувся назад, до будинку. Трохи оддалік, біля стіни арсеналу, стояло авто, і якась жінка махала йому рукою з віконця. Обличчя Рохеліо не розглядів, але одразу впізнав Кармелу, яка сиділа, загорнувшись у світлий плащ і накинувши на плечі легку шаль.
Він одважився й рушив назустріч бурі. Серце його шалено калатало, ноги підтиналися. Коли він, опустивши очі, наблизився до машини, шофер, як видно, за наказом Кармели, увімкнув мотор і тихо відчинив дверцята.
— Поїдеш зі мною, — сказала Кармела владним і сухим голосом.
— Дай я хоч піду заберу комірець і краватку, — розгублено озвався Рохеліо, показуючи на голу шию. — Глянь, як я прийшов.
— Пропади він пропадом, той комірець! Тобі нема чого туди вертати!
Очі жінки палали гнівом, і вона насилу стримувала себе.
Рохеліо насупився і мовчки сів у машину. Він, як звичайно, легко скорився, хоч, ідучи сюди, твердив собі, що ні в якому разі не здасться на волю цієї жінки.
Кармела, не зводячи з нього пильного погляду, сердито спитала:
— З ким ти був на цьому паскудному гульбищі?
— З Ріголетто.
— Ні. З якою жінкою?
Рохеліо мовчав.
— Кажи! Я хочу знати!
Тоді він і собі зухвало подивився на неї.
— Я відповім тобі так, як завжди казала мені ти: яке ти маєш право питати мене про це?
— Що?
— Так, яке право… У тебе своє життя. Ти знову зганьбила себе з пройдисвітом, який бігає за тобою по п'ятах. Скільки часу минуло, як ми не бачились, як ти прогнала мене?.. А тепер приїхала й забороняєш мені гуляти…
Кармела нервово засміялася.
— Не хочеш казати! Ну що ж, я й так знаю. Ти упадав коло отої сухотної іспаночки, яку збезчестив твій шуряк. Вона прогнила аж до кісток. Бачиш, мені все розказали… — Замовкла, подумала, а потім додала рішуче: — Нам конче потрібно поговорити. Через те я й приїхала по тебе. Далі так тривати не може.