Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
На другий день життя пішло заведеним звичаєм, але Тереса, боячись, щоб коханий знову не віддалився од неї, подвоїла свої турботи про нього й догоджала йому, як могла. Та скрута ставала дедалі відчутніша, і Тереса попросила Домінгу таємно від Рохеліо продати дещо з її прикрас. Залишила собі тільки золоті сережки, подарунок покійної матері. Її дедалі дужче непокоїла поведінка Рохеліо, який ще недавно милувався, коли вона шила, а тепер супився і мовчав, поринувши в чорні роздуми. Якось він прийшов лютий, знервований: на розі вулиці побачив Кармелу, яка їхала в екіпажі, і кинувся навтікача, петляючи, завулками, щоб не потрапити їй на очі.
— Що з тобою? — спитала Тереса, помітивши на його обличчі тривогу.
— Нічого, — глухо відказав він, уникаючи дальших розпитів.
Тереса взялася до роботи, але краєчком ока насторожено стежила за коханим. Він стомлено заплющив очі і сидів мовчки. Вона швидко шила, вдаючи, що не зважає на його стурбованість. Раптом Рохеліо скочив, як на пружинах.
— Я не гідний твого кохання, Тересо! Я — мерзотник!..
Впадаючи в істерику, він мав свій розрахунок: якщо всі вони — Тереса, дружина і діти — зненавидять його й з огидою відштовхнуть, він тоді обере нову дорогу і житиме спокійно.
Тереса злякано обернулась і здивовано глянула в його безтямні очі. Але він, бувши боягузом, звик брехати всім, ба навіть собі самому, і ось тепер під її пильним поглядом знову поплив за течією.
— Чому, любий? Скажи правду! Чому говориш таке?
Неспокійні чорні очі, здавалося, заглядали просто йому в душу, і він знову збрехав.
— Та нічого… Мені боляче, що я б'ю байдики, а ти так тяжко працюєш…
Тереса рукою затулила йому рота.
— Дурненький, а хіба ж ти, якби міг, не робив би того самого задля мене?
Вона розчулено обняла коханого, намагаючись поцілунком розвіяти сум, що потьмарив йому чоло.
Від цього дня Рохеліо, виходячи з дому й вертаючи назад, мався на бачності й озирався кругом, наче злодій. Та Кармела не появлялася: можливо, тому, що тепер він навідував Тересу в інший час, а може, їй заважала Марго. Мало не щодня йому додому надходили листи від Кармели, але він рвав їх, не читаючи. Він перестав заглядати до перукарні, знаючи, що невгамовна гріховодка може застукати його там, а вдома ніколи не підходив до відчиненого вікна. Жив немов злочинець, якого розшукує поліція, і не мав ані хвилини спокою. Тепер він зовсім не стежив за своєю зовнішністю, чого ніколи раніше з ним не траплялося, і часом ходив по кілька днів неголений, з пом'ятим комірцем. Йому подобалось удавати з себе жертву. Прикидаючись мучеником, він крадькома зловтішно стежив за сумними поглядами бідолашних жінок. Колишні друзі обминали його на вулиці, а він сам ховався і весь час твердив, що його ненавидять через безпросвітну бідність.
— А знаєш, — червоніючи од гніву, сказав він якось Тересі,— я вже не зустрічаюся з Пако. Він обминає мене, як собаку. Мовчить і одвертається, наче між нами санітарний кордон од заразної хвороби. Але постривай! Нехай я зведусь на ноги, і тоді…
Тереса гидливо скривилась, почувши ім'я Пако, котрого вона зневажала відтоді, як мало не витурила за двері, коли він спробував був гудити Рохеліо.
— Маєш тільки радіти, любий, — сказала вона. — Такі друзі до добра не доведуть…
Минуло три тижні, і скрута знов дійняла їх до живого. Тереса, як і раніш, наполягала на тому, щоб піти на роботу, яку обіцяли їй у міністерстві, а Рохеліо, котрий більше ревнував її, аніж кохав, і слухати про це не хотів. Натомість проголошував гучні фрази, що надто пишномовно звучали за цих обставин.
— Ні, голубонько, нехай краще впаде стеля і розчавить нас обох. Бачиш, я навіть на таке ладен.
Та якось увечері вони все-таки дійшли згоди й ухвалили, що на те місце піде працювати Рохеліо. Він, звичайно, не вважав, що то гідна для нього посада, але вибору не мав. Була, щоправда, одна притичина: в штатному розписі стояло «стенографістка», отже, малася на увазі жінка. Вирішили порадитися з Ріголетто, а що він уже два дні не приходив, то Рохеліо послав до нього служку з листом. За дві години прибіг захеканий горбань: він подумав, що скоїлося якесь лихо.
— Що таке? — спитав він, розчинивши двері та обвівши стривоженим поглядом кімнату. — Я не приходив раніш, бо не був удома…
Вони виклали свій план, і Ріголетто одразу спохмурнів. Міркував, чи такий поворот у разі біди не зачинить перед Тересою двері останнього притулку. Аби виграти час на роздуми, пожартував: