Заметіль
- Автор: Хома Анна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавнича компанія «АРС»
- ISBN: 978-966-2739-12-1
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Заметіль». Краткое содержание книги:
Там, куди впадеш, не буде соломи. Звідти немає стежки. Зате туди проникає з небес сліпуче сонце. Таке сонце можна побачити тільки на дні. І ти робиш свій крок, останній крок назустріч собі. І світ припиняє своє існування. Щоб розпочатися заново в тих, хто ще не знає себе. Новим витком, новим вихором заметілі.
Той, хто впаде, навчиться вставати. Той, хто встане, зможе розпочати шлях нагору. Той, Хто все знає наперед, вийде їм назустріч.
…Усім, не байдужим до зими, присвячується. Усім байдужим — також.
(АЛЕ Ж ВІН ТЕБЕ КИНУВ, ДУРЕПА!
Та знаю я, знаю.)
— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.
І про що це вони розмовляють? Навіщо вони розмовляють ні про що? Чому він її просто не обійме?
Ну от. Вона ледве не вилила на себе чайник з кип’ятком.
— А ти носиш мої сережки.
— До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.
(І як вона витримала стільки часу без нього?)
— Я прийшов по тебе.
Як довго вона чекала цих слів. Але це не привід, щоб кидатися йому на шию.
— Що ти робиш?!
Він схопив й за рамена і силою всадив у крісло. І почав задавати якісь дивні запитання. Запитання, на які вона не знала і не хотіла шукати відповіді.
І треба ж було йому прийти, коли вона невиспана, без зачіски і нафарбована нашвидкоруч!
Треба хоч в дзеркало на себе глянути.
Вона спробувала встати, але він міцно тримав її, і вона не на жарт розсердилася.
Його не було три роки, а тепер вона мала все кинути, бо він навіть не може хвильку почекати? Що за поспіх? Ніхто не вмирає, всі живі, здорові…
Вона перебила його філософські роздуми і наговорила купу нісенітниць. Щось про різницю в соціальному становищі, про гроші. Хай подумає на дозвіллі… поки вона виспиться і приведе себе в порядок.
Він миттєво розтис пальці і випростався, дивлячись їй за спину.
— Що з тобою?
Вона торкнулась його руки, і він здригнувся, ніби від удару струмом. І глянув на неї якось зачудовано, ніби з далекої далі.
І тут вона закричала.
Сергій Романович думав про дзвінок своєї дружини. Олена вже мала бути дві години як дома. Вона завжди після роботи поверталась строго додому, а нині… На годиннику була дев’ята година, за вікном було темно, від «Гармонії» до його будинку — раптом чотириста метрів, але всяке могло статися.
Його колишній масажист готував чай. Може, ще коньяк виставить? Він поводив себе так, ніби вони прийшли до нього в гості скоротати вечір у славній чоловічій компанії. Кухня років вісімдесятих, але чайник сучасний, і фільтр на воду теж супердорогий.
Про що це він думає… Вечір якийсь дивний був сьогодні, немов завмер в очікуванні чогось незвичного. І погода стишилась. І треба було щось вирішувати.
— А може зробимо їм очну ставку, га? — вигадував все нові способи докопування до істини його бухгалтер. Але якось мляво вигадував, без азарту. — Як у фільмах: приведемо її, спитаємо, він це чи не він?
— Ні, вона достатньо пережила. То ти більше нічого не хочеш нам розповісти? — запитав Сергій Романович, швидше стверджуючи, ніж сподіваючись відповіді.
— Може, ще комусь зробити чаю? — запропонував у відповідь Богдан.
Сергій Романович стис у руці мобільник. Він звик довіряти своєму першому враженню, а тут…
— У мене ще є справи, Зенику, тому будь ласка, викличи Діму і опиши йому ситуацію.
Зеник подивився на свої нігті.
— Діма сьогодні чергує.
— То знайди йому заміну. Потім зателефонуєш мені. До ранку Богдан має відповісти на всі наші питання, зрозумів? А з пані Вірою будь гранично люб’язний. Ти вмієш.
— Ваша довіра наповнює сенсом моє пропаще життя.
— Все, я поїхав.
— Може, хоч Діма питиме зі мною чай…
Його колишній масажист, здається, хотів пожартувати. Не той він вечір вибрав.
Виходячи з кухні, Сергій Романович підніс трубку до вуха.
— Іро, ну що, Олена прийшла?
— Ні. Боже, я так погано до неї ставилася, а вона… вона ніколи не ображалася, ніколи.
— Тільки без сліз. Я спробую її знайти.
— Ти думаєш вона пішла від нас?
— Прокинулась…
— Що?
— Я знайду її, не переживай.
Він обігнув машину, відкрив дверцята, сів, завів двигун і… натис на гальма. Богдан виріс перед машиною, мов з-під землі.
(Та-ак… Все-таки треба було спочатку викликати охоронця.)
Молодий чоловік у білій футболці наблизився до вікна і стало видно, що в нього цілком божевільні очі.
Сергій Романович застопорив дверцята і почав прокручувати можливі варіанти. Якщо дійде до сутички… Він почав шукати в телефоні потрібний номер.