Заметіль
- Автор: Хома Анна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавнича компанія «АРС»
- ISBN: 978-966-2739-12-1
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Заметіль». Краткое содержание книги:
Там, куди впадеш, не буде соломи. Звідти немає стежки. Зате туди проникає з небес сліпуче сонце. Таке сонце можна побачити тільки на дні. І ти робиш свій крок, останній крок назустріч собі. І світ припиняє своє існування. Щоб розпочатися заново в тих, хто ще не знає себе. Новим витком, новим вихором заметілі.
Той, хто впаде, навчиться вставати. Той, хто встане, зможе розпочати шлях нагору. Той, Хто все знає наперед, вийде їм назустріч.
…Усім, не байдужим до зими, присвячується. Усім байдужим — також.
— На Північному полюсі занадто багато снігу…
Олена зачинила двері останнього на сьогодні кабінету і, штовхаючи поперед себе ультрасучасний візок з прибиральним інвентарем, попрямувала до стійки адміністратора, щоб здати ключі.
Цього тижня працювала у другу зміну. За вікнами вже загусли сутінки. У всьому будинку залишились лише вона та охоронець.
— Дімо, ти де? — неголосно покликала Олена, вішаючи ключі на стенд. Любила цей момент. Коли ключі, дзенькнувши, сплигувавали з пальців на кілочок і, похитавшись для годиться, зависали у блаженному нічному супокої аж до ранку.
(Їм, напевно, жодного разу не снилось падіння.)
— Дімо, мені час йти.
У кімнаті охорони світилось, але самого охоронця не було. Журнал «Автоцентр» валявся розкритим на кріслі, О-ТіВі транслювало веселу музичку, надкушений бутерброд мирно співіснував на столику з недопитою кавою.
У романах Донцової десь поруч обов’язково ошивався б труп.
— Дімо, зачини за мною двері — і можеш спати до ранку.
— І вікно… — промовив знайомий голос позаду неї. — Вікно теж зачини.
— Мамо?
Вона суворо дивилася на неї, так, як ніколи не дивилася за життя.
— Чому ти залишила вікно відчиненим?
— Що?
— Чому ти залишила у нас вдома відчинене вікно? А якщо хтось посковзнеться і впаде?
…Олена випросталась — і журнал «Автоцентр» зісковзнув з колін на підлогу. Вона сиділа у фотелі охоронця, перед нею лежав його бутерброд, а його кава мабуть щойно перекочувала йому до рук, тому що він ще навіть не встиг як слід розігнутись, і так і завмер над столиком з філіжанкою в руці, коли побачив, що прибиральниця прокинулась.
— Дімо?
— Я це… хотів каву… взяти… Та ви спіть, Оленочко, спіть, я походжу тамка, посторожу. Я це… як його… сторож…
Зашарівшись, мов дівчина на сватанні,
(якщо звичайно бувають стодвадцятикілограмові дівчата)
охоронець позадкував до дверей.
— Я заснула.
— А ви думаєте, що я не сплю в цьому кріслі?
— Я вже давно вийшла звідси, Дімо, а ти все ще не відкрив мені двері.
— А може посидіть… побалакаємо… про щось таке…
— Лариса мені голову скрутить.
— За що?
— Вона придумає, за що.
Олена піймала себе на тому, що усміхається.
Лариса була єдиною особою в «Гармонії», яка терпіти не могла нову прибиральницю. Вона чомусь була переконана, що директор ставиться до новенької по-особливому. Олену це бавило.
— Надобраніч, Дімо.
— Надобраніч, Оленочко. Заходьте, якщо щось…
Але вона вже його не чула. Вона йшла і думала про свій сон
(Мам, ти ніколи раніше мені не снилася. Що сталося, мам?..)
і чим більше думала, тим повільніше йшла. Нарешті вона зупинилася, постояла трохи і повернула у протилежний бік.
(Може, ти хочеш мені сказати, що боятися свого власного дому, навіть якщо у ньому живуть привиди, смішно? Бо хто як не господар поселив там цих привидів. І кому як не йому розбиратися з ними.)
…Цього разу ліфт був справний і підйом на восьмий поверх зайняв не більше двох хвилин часу. Олена подзвонила до свого сусіди.
— О, це ви, заходьте…
— Ні, дякую, мені потрібно потрапити до своєї квартири, а я загубила ключ. Ви ж столяр, так? Ви можете мені допомогти?
— Ну гаразд, я спробую, але вам знову доведеться міняти замок…
— Це ж не квартиру міняти.
— Не квартиру, але… ваша опікунша здається вже міняла недавно…
— Я здатна сама опікуватися собою.
— Так-так, аякже, я просто так сказав… Просто вона наробила паніки, шукала вас… це ще тоді було, коли ви мені оті сережки віддали… на зберігання. До речі, я вам зараз їх винесу… Я їх зберіг.
— І інструменти прихопіть…
— Так-так, звісно… Ось ваші сережки. Як бачите, з ними все в порядку. А замок дешевий цього разу поставили, ножем можна відкрити…
— Інколи дешеві замки кращі…
(… бо їх можна відкрити ножем.)
— Не кажіть, краще дорогі, а ви одягайте сережки, одягайте, вони вам до очей пасуватимуть… Хоча… вам усе пасуватиме, — і чолов’яга у спортивному костюмі з натхненням взявся пиляти її замок. Люди справді по-іншому тепер до неї ставилися. Чи може — вона до них?
— Я так зрозумів, що ви хочете поміняти замок, щоб ніхто чужий більше сюди не лазив? Правильно робите.
Навіть якби хотіла, не могла б зрушити з місця. Ці кілька миттєвостей, поки перетравлювала почуте. Як він здогадався?
(Щоб ніхто чужий більше сюди не лазив…)