Заметіль
- Автор: Хома Анна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавнича компанія «АРС»
- ISBN: 978-966-2739-12-1
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Заметіль». Краткое содержание книги:
Там, куди впадеш, не буде соломи. Звідти немає стежки. Зате туди проникає з небес сліпуче сонце. Таке сонце можна побачити тільки на дні. І ти робиш свій крок, останній крок назустріч собі. І світ припиняє своє існування. Щоб розпочатися заново в тих, хто ще не знає себе. Новим витком, новим вихором заметілі.
Той, хто впаде, навчиться вставати. Той, хто встане, зможе розпочати шлях нагору. Той, Хто все знає наперед, вийде їм назустріч.
…Усім, не байдужим до зими, присвячується. Усім байдужим — також.
— А от напевно і Діма. Сідайте в машину. Обидва. І прошу вас — без зайвих слів…
Богдан підвівся, відкрив дверцята і сів на заднє сидіння. У його очі бажано було не заглядати. Хтозна, чи божевілля не заразна хвороба. Зеник тупцював на місці. До будинку під’їхало таксі. Звідти вийшли їх терапевт і охоронець.
— Зенику, а ти чого чекаєш?
— Ви впевнені, що його не треба зв’язувати?
— Припини, ми з ним впораємось. Обіцяю.
— Оптиміст ви, татку.
— Доброго вечора всім. Де наш пацієнт?
— Перший поверх, восьма квартира, двері відчинені. А ти, Дімо, поведеш машину.
— Куди їдемо?
Вони з Зеником перезирнулись.
— На п’янку, ясна річ.
Сьогоднішній вечір усе називав своїми іменами.
Коли Діма натис на газ, Сергій Романович згадав, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки назад. І знову здивувався. Оте тодішнє відчуття, ніби вони з цим приблудою старі добрі приятелі, нікуди не ділося. Воно тільки сховалося кудись у «бардачок».
А може він просто хотів би мати такого сина… Безсовісного і нещадного садиста? Щось тут не те.
— Ану Дімо, стривай, поверни ліворуч, ми спочатку поїдемо до іншого місця… до місця злочину.
— Що ви хочете цим сказати, татку? Навіщо?
— Поставимо слідчий експеримент, Зенику…
Коли Діма натис на гальма, Сергій Романович вже знав, що поступив вірно. Хоча серце стискалося. І ліхтар перед восьмиповерховим будинком блимав щохвилі. І ні душі навкруги.
— Ну що, покажеш нам, як все було? — обернувся він до приблуди. Вони з Зеником на задньому сидінні підозріло мовчали всю дорогу. Теж ховали у «бардачок» свої думки…
Приблуда підвів голову. Сергій Романович спробував уявити, яким їм видаватиметься цей вечір років через десять, — і не зміг. Щойно у нього, бувалого у бувальцях, волосся на голові заворушилось, коли він побачив, яким поглядом Богдан подивився на вікна цього будинку… Чарка коньяку точно буде не зайвою…
— А може все-таки зв’язати його? Ну, щоб не втік, — вів своєї Зеник.
— Я не втечу. Пробував. Не виходить.
— Тебе хтось питає? Сергію Романовичу, ви впевнені, що нам потрібен цей експеримент? Ні, ви звісно шеф контррозвідки, я не сперечаюсь, але якщо зважити на обста… Отакої…
— Що таке?
— Я намагаюсь зрозуміти, що тут робить наша Оленочка.
Сергій Романович обернувся.
Курточка, джинси, черевики на пласкій підошві… Щонайбільше вісімнадцять років. Ніхто не повірить з якої прірви вона вибралася. Ніхто не захоче це виясняти.
Вечір у розпалі. Задачка майже розв’язана. Той, Хто все знає наперед, вирішив її давним-давно по-своєму, відвівши їм роль простих спостерігачів.
Сергій Романович застережливо підняв руку. Цей вечір вимагав тиші. І готовності номер один.
Олена вийшла з під’їзду свого будинку і пильно роззирнулася довкола. Мабуть шукала того, кого вони вже знайшли.
— Добрий вечір, Оленочко.
Один бухгалтер мав погану звичку втручатись, коли його не просять. Вибрався з авто, забувши про все на світі.
Дівчина здригнулась, але Сергій Романович вже поспішив їй на зустріч.
— Моя дружина місця собі не знаходить. Ай-яй-яй, як вам не соромно…
— Сергію Романовичу, Зенику? Це ви? Як ви вчасно… — видихнула вона, озираючись. — Я все зрозуміла… тобто згадала… тобто дозволила собі згадати… Він тут був. Я його бачила. Може, він досі тут?..
— Не бійтесь, ми впораємось з ним.
— Ви не знаєте, який він, коли розізлиться… Я теж собі цього не уявляла. Він так добре вмів прикидатись.
Сергій Романович ніколи не бачив її такою схвильованою. Вона постійно озиралась і, може від поганого освітлення, але була дуже блідою.
— Зараз ви поїдете до нас додому, Іра дуже зрадіє… — він взяв її за плечі, але вона обірвала його.
— Я вам дуже вдячна, але ні. Не зараз. Зараз мені треба вияснити одну дуже важливу річ. Ви машиною? Дуже добре. Підкиньте мене будь ласка до Стрийського парку, я назву вам адресу.
Адресу, яку всі тут присутні знали напам’ять…
— Завтра…
— Ні, до завтра задовго… Я мушу знати це ще сьогодні… Я і так занадто довго це відкладала…
— Якщо відкладете до ранку — нічого не станеться.
— Станеться. — Вона знову озирнулась і нетерпляче переступила з ноги на ногу. Усі кудись поспішали цього вечора. Ніби не буде інших вечорів у світі. — Я не впевнена, але він здатен на все.
— Вірю. Давайте я все залагоджу. А ви дасте собі трохи перепочинку. Ми викличемо таксі і воно довезе вас до мого дому, а я все потім докладно вам оповім…