Українське письменство

І навіть Квітка не криється з тим, що свої повісті й оповідання він писав «для одной забавы себе, веселого чтения с женою и видя, что землякам это нравится»… Отже — література для розваги, література на забаву провінціальної публіки.

Правда, ми маємо кілька заяв одмінного характеру, що свідчать ніби про інше розуміння завдань літератури. Так, Квітка при утворенні деяких літературних своїх постатей керувався бажанням «зворушити читача». І Гулак-Артемовський, пишучи свого «Рибалку», хтів «по влечению любопытства» спробувати, «нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя и слушателя смеяться, как от «Энеиды» Котляревского…» Але в цих заявах не можна вбачати стремління до рішучого, раз назавжди, відходу від примітивно-гумористичного стилю. Хіба не після чутливої «Марусі» написав Квітка свого «Пана Халявского», де на глум узяв «старинный быт малороссиян, род жизни, воспитание, занятия и все до последнего»? Хіба що інше мав на увазі Гулак у своїй пізній травестії лермонтовської «Думы»?

Це й зрозуміло. Український читач переважно живився російською лектурою, українська творчість була для нього річчю «домашнего обихода», була десертом, який він додавав до російських страв. В репертуарі кибинецького театру Трощинського комедії Гоголя, як можна здогадуватись, виставлялись поруч грибоєдовського «Горя от ума»; «Наталка Полтавка» з’явилася на сцені, як pendant до творчості російських драматургів; байки Гребінки, повісті Квітки були додатком і трохи корективом до відповідних творів росіян[43]. Пишучи в pendant і для розваги, українські автори дуже часто не почували потреби свої твори друкувати. Вони писали для себе, для знайомих, навіть у далекій перспективі не рахували на друк. Любили підкреслювати своє літерацьке аматорство, кокетувати своєю технічною непідготованістю й недосконалістю. Котляревський признається, що він «з музами не знається»; Квітка характеризує свої повісті, як речі «без прикрасы и оттушовки», писані «сплеча», безпосередні і немайстерні («еже писах, писах»), а себе — як письменника випадкового, що «непроизвольно… неумышленно попал в писаки». Тільки популярність рукописного твору, часто несподівана, одкривала українському авторові очі на себе самого, примушувала його шукати собі видавця. Але й це робилось непохапливо. Навіть Квітка, найбільш уважний у справі видання своїх творів, і той ставиться до їх долі з епічним спокоєм: «Все посланное в Петербург там и осталось… и я уже отложил все заботы, чтобы получить что-либо и не хлопочу, а все продолжаю писать то от нечего делать, то чтоб изложить мысль, какая нам с женой придется, хоть посмеемся или погрустим — и то наше; потом пустим печатать или так пойдет по рукам и затеряется». Не диво, що в таких обставинах українські твори з’являлися друком з запізненням на 10—20 років, і українське письменство тієї доби було в великій мірі письменством рукописним.