Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Сильно і по-сентиментальному ідеалізований і Василь у «Марусі». Подібно до Марусі і Галочки, він живе підвищеним, занадто витонченим, гарячковим навіть життям серця. Перша зустріч з Марусею справляє на нього приголомшуюче враження: він що «тільки погляне на Марусю», то «тяжко здихне і пустить очі під лоб». Його розмови з Марусею пересипані зменшеними формами: «…моя зозуленько, моя кришечко, моя перепілочко!» Цитати з Святого Письма в його розмовах межують з патетичними репліками в дусі мелодрами. Благаючи Марусиного батька віддати за нього Марусю, він кидається об землю, навколішках приповзає до ніг Наумових, цілує їх, гірко плаче і просить. Як належить сентиментальному героєві, Василь — однолюб: його серце «кого раз полюбить, з тим і умирає». На похоронах Марусі, коли приходить до нього черга кинути грудку землі на її домовину, він тремтить і падає непритомний; потім, непомічений, залишає кладовище і після кількох днів блукання попадає в монастир, де й постригається під найменням Венедикта. Любов до Марусі не покидає його і в монастирі, не дає йому остаточно «від суєти збавитись». Умираючи, він просить, щоб з ним і в труну поклали грудку землі з Марусиної могили та колись пов’язаний йому на заручинах шовковий платок. «Та як закон запреща монахові такії примхи, то його і не послухали».
Не бракує сентиментальних образів та ситуацій і в інших повістях Квітки: «Добре роби, добре й буде», «Сердешній Оксані», «Козир-дівці» — одно слово, в тих творах, що становлять основу літературної репутації Квітки і відносяться до його другої (небурлескної) манери.
Говорячи про характер Квітчиних повістей взагалі, ми повинні відзначити іще одну їх рису — це обрамлення фабули загальними міркуваннями на моральні теми, міркуваннями, часом дуже довгими, розтягненими на кілька сторінок, призначеними для з’ясування авторової ідеї. Такі вступи, а іноді й резюме, ми знаходимо скрізь: в «Марусі» — «чого нам, не вічним, так пристращатися до уременного»; в «Козир-дівці» — «нічим ми так не согрішаєм на світі, як язиком, осуждаючи один одного»; в «Сердешній Оксані» — «нема на світі нічого луччого і Богу милішого, як серце матері до своїх діточок»; в «Щирій любові» — «що то є любов? багато про неї і пишуть у книжках, і розказують, та бачиться мені, що усе щось не так» — і в багатьох інших повістях. Ці моралізування, виступаючи на перший план, надають фабулі оповідання службове значення ілюстрації до тої чи іншої моральної тези.
Друга характерна особливість Квітчиних повістей — це їхня перевантаженість описовим матеріалом: пейзажним, портретним і особливо побутовим, етнографічним. В «Марусі» описи займають мало не половину всієї повісті. Тут ми маємо надзвичайно докладний, детально виписаний портрет Марусі (на цілих три сторінки, 28—31, вид. Іогансона 1913 р.); картину світання й ранку (стор. 41—43); описи весілля (стор. 31—33), сватання (стор. 56—58), розговляння (67—68), заручин (стор. 70—75), голосіння над мертвим (стор. 85) і нарешті похорону (стор. 90—94). Ці описи надають часом дуже великим уступам повісті характер етнографічної студії[37]. Уже перший критик Квітчиних повістей I. Мастак (Йосип Бодянський) закинув «Марусі» цю її розтягненість, цю «загроможденность описаниями». «Содержание повести, — писав він на сторінках «Ученых записок Московского университета, — очень просто, немногосложно. Это эпизод из обыкновенной жизни малороссиянина; но не в том беда: самые простые, ежедневные, так сказать, происшествия в нашем быту под пером искусного бытописателя становятся презанимательными. Весь проигрыш пана Грицька… происходит оттого, что он слишком распространяется в своих описаниях, говорит со всею подробностию о всем том, что только малейшее имеет отношение к его предмету; он ничего не оставляет добавить самому читателю, не довольствуется легким намеком, резким, но кратким, очерком или косвенным замечанием».
37
Дорошкевич О. Укр. література, с. 134.