Тіні наших побачень

Коли мені було дванадцять і літні вечори я проводив у компанії дідуся, який був місцевий музикант, у нас часто збиралися діти мого віку. Тоді дідусь брав акордеон і ми співали до пізньої ночі, поїдаючи паралельно кавун чи варену кукурудзу. І я вивчив основне: треба завжди ділитися любов’ю. У будь-якій формі.

У п’ятнадцять, коли помирав дідусь, а завжди зайнятий тато забув про всі справи, щоб побути з ним, міцно обійнявши мене як опору, коли фатальний день настав, я зрозумів, що в житті завжди є речі, заради яких варто триматись, але є моменти, коли варто кидати все.

Я переконаний, що людина впродовж життя має зустрітися з усіма фетишами: коханням, яке ламає кістки, забиває дух і забезпечує всіма симптомами шизофренії, страхом, який стимулює діяти всупереч самому страху, відчуттям цілковитої байдужості і маленькими сегментами ностальгії, які допомагають повернутися до типового сприйняття життя.

Мені в довгому списку найчастіше доводилося боротися зі втратами: різної природи та складності. Перший підтип був обставинним. Друзі дитинства, яких втрачав через обставини долі, приємні робочі колективи, що замінював новими робочими перспективами, чимала низка контактів, які вичерпували себе часом, інтересом чи іншим безпричинним зв’язком. Втрати минулого чомусь завжди вводили мене у власне забуття, рвались нитки спогадів, стиралися межі недалекого минулого, що лякали неминучістю помирання. І втрати людей — свідків твоєї молодості були найбільш болісними тому доказами...

Другий тип втрат має настрій легкої меланхолії... Колись я пообіцяв собі: якщо не можу зробити жінку щасливою, бодай не змушуватиму її плакати.

Наша з Юлею любов тривала десять днів одеської відпустки, рамки і правила були обумовлені перед її початком. Тепер я порушую одне з них, розповідаючи про ці стосунки, але вона теж порушила їх запитом на продовження. Думаю, я саме через неї розлюбив каву, яку вона варила за одеським (не знаю, що вона хотіла довести львів’янину) рецептом. Останнього ранку вона теж за звичкою залишила мені чашку на балконі, я її випивав, вдивляючись у море, поки вона милася в душі. Тільки тоді кава мала дивний солоний присмак, і я зрозумів: вона плакала. Відтоді й любов у мене має гіркий смак кави і солоний запах моря. З того часу я не п’ю кави. І також намагаюся не закохуватися. Кава псує шлунок та нервову систему, хоча й любов чинить не кращі речі.

Усі інші втрати — це мій особистий вибір, бажання змін, нових випробувань та вражень. Деколи я не поспішав розкладати свою валізу, в якій так і залишалися речі в очікуванні переїздів, хоча завжди вважав, що внутрішні зміни можливі лише за зовнішнього комфорту. Але тільки стресові ситуації докорінно змінюють людей. Тому необхідно змінювати локації та заняття. Лише не людей. Ніколи не замінюй людей навколо. Кращих не буває. Кращими вони можуть стати тільки тоді, коли завжди поряд, коли близькі тобі. Благо, мережі залишають таку змогу.