Тіні наших побачень
- Автор: Байдак Іван
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-001-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тіні наших побачень». Краткое содержание книги:
Я свідомо йшла на це... Удавано демонструвала потребу в допомозі, піддалась на його спроби загравання, натякала на готовність піти далі. Мені було цікаво.
Серед усіх можливих заборон найгірша та, яку людина сама собі встановлює. Адже кому, як не їй, знати, чого хочеться найбільше. Він став моєю примарою, моїм страшним сном, від якого хотілося втекти і сховатися.
Вранці він заспокоював мене своєю усмішкою, наче говорив: «Ти не збожеволіла!» Зараз я говорю не про нього, хоча він мав красиве ім’я та певні риси, за якими я ідентифікувала його як «свого». Для мене в той момент він був просто образом, підтвердженням того, що я можу бути з іншим.
Усе відбувалося надто швидко і в дечому метушливо, я не відчула задоволення, лише спостерігала за його безглуздими потугами дійти до оргазму. Аналізувала його слова опісля та погляд, яким він досить прискіпливо розглядав мене.
Себе я не впізнавала. Це була інша жінка. Жінка, яка здійняла бунт та протестувала проти будь-яких заборон. Жінка, якій потрібно було вилити свій смуток больовими стогонами та гарячими словами, бо він був надто жорстоким, безцеремонно зривав одяг і залишав сліди, не думаючи, як вона завтра приховає наслідки свого протесту.
Звісно, я не розглядала можливості бути з ним. Очевидно, я не могла дозволити собі повернутися. Я не вміла приховувати своїх внутрішніх змін. Однак я надто втомилася, щоб відчувати сором чи провину. На мене чекали самотність і спустошеність, але це була найбажаніша точка прибуття.
Коли я повернулася, він довго мовчав, потім запитав лише, чи я не змокла. Він помітив мій сумнів, щойно я увійшла, тоді він зняв з мене білизну (мені це здалося недоречним). Він також довго розглядав мене, тому мені стало незручно та холодно; спершу він увійшов пальцями (він ніколи цього не робив), після того натягнув презерватив. Здається, він усе зрозумів... Тому вийшов.
Моя поведінка мала б бути раптовою, та я залишилася незворушною, відчувала, що він підглядає за мною. Згодом я почула обережні кроки, тому поволі підвелася та підійшла до столу.
Там був мій порятунок... Можливо, це скидатиметься на виправдання, але хочу сказати, що за будь-яких інших умов я б ніколи не вчинила так само. Звісно, я не надала б цьому ваги або ж відігнала б важкі думки. Він залишив комп’ютер увімкненим, на його екрані був відкритий сайт. Інтерфейс сторінки був досить знайомий, зроблений за зразком соціальних мереж. Жінки там були красиві, і нічого доброго, звісно ж, це не віщувало. Я колись чула, що таким чином жінки Східної Європи шукають собі багатих іноземців. Він вів тривале листування з Наталі, вона, очевидно, була українка. Безсумнівно, у них зав’язалися стосунки. Можливо, це все не мало значення і демонструвало лише тугу за рідною мовою. Ймовірніше, ці стосунки мали більш особистий характер, хоч як він це заперечував. Зрештою, там було написано кирилицею, тому не знаю, про що вони говорили.
Але я не думаю, що він буде з нею щасливий.
Недарма простір, сповнений сотнями людей, які нетерпляче шарпають у руках рейсові квитки, називають залом очікування. Очікування — найвлучніший опис почуттів, які переживає людина на порозі змін.
Біля виходу на мене чекала непримітна дівчинка. Вона тримала табличку з моїм іменем. Представилася Мартою, менеджером бюро знайомств. Сказала, що це вона вела листування від імені Наталі. Наталя, яка зареєструвалася на сайті близько трьох років тому, щоправда, давно втратила інтерес до таких зустрічей. Утім, Марта запевнила, що є чимало дівчат, які не проти познайомитися. Пообіцяла скинути на пошту портфоліо, перепитала адресу мого готелю, поцікавилася, коли в мене квиток додому.
Зміни відкладалися чи то вимагали більших зусиль. Сонце повільно сідало за обрій, торкаючись припорошеного асфальту, нечітко малюючи лінію між тим, що вже закінчилося, і тим, що досі не розпочалось.
Монтерей, Мексика, листопад, 2014
Resus +
Це звичайна історія, яка відбувається чи не щодня, але частіше залишається непоміченою. Тому я уникну вживання красивих слів і зменшу долю драми. Це просто історія. А я лише маленька людина, яка не претендує на щось особливе і не вимагає цього від життя. До слова, нещодавно помітив: зазвичай ми починаємо жити тоді, коли часу відміряно не так багато.
Мабуть, ми позбавленні якогось глибшого сенсу за замовчуванням, оскільки знаємо початок, змушені примиритися із неминучістю кінця, тому врешті-решт самі маємо право надати чомусь змісту і триматися за це.