Тіні наших побачень

— Що змушує тебе чинити так? — запитав я, аналізуючи рутину, з якою стикався Пол і яку не зміг би прикрасити навіть мій літературний опис.

— Зайдеш до мене після зміни, — відповів він.

Коли ми піднімалися до його помешкання, я намагався перепросити, мовляв, кожен має право чинити те, що забажає, і це не обов’язково саморозвиток, і не обов’язково для цього покидати межі комфорту — комусь це тільки на руку, — і вибачався за щойно сказані слова, бо не варто вірити психологам, які їх говорять, і...

Його кімната була переповнена музичними інструментами, здебільшого гітарами та скрипками, у кутку стояв верстат, на стіні висіли певним чином відсортовані струни.

— Колись відкрию свій магазин, — сказав Пол, і вже за звичкою запропонував випити кави.

Від кави я не відмовився і зрозумів, що людина може робити все, якщо є мета, якщо є мрія. Так само, як і людина зробить що завгодно за потрібних (компромісних для неї) умов.

Наступна історія сталася зі мною в період моїх активних подорожей Європою. Тоді я ще був студентом, мав багато мрій та планів, а грошей, відповідно, не дуже, тому зупинявся винятково через couchsurfing.

Я зайняв її матрац під час навчальної відпустки, моєї відпустки, бо сама Ката писала дисертацію з гендерних студій. Я одразу продемонстрував бажання кохатися з нею впродовж свого перебування в Празі, вона, власне, була не проти, однак також повідомила, що має принципи, тому мені довелось тиждень мити посуд і готувати сніданки, щоб вона мала привід мені віддатись.

Пізніше життя навчило мене, що в кожної людини існує набір причин, за яких вона погодиться на той чи інший вчинок — за будь-яких умов, у будь якій сфері.

Потім Ката стала розкутішою і наша пригода набирала настроїв типової драми (зовсім не тої, яку вона описувала у своїх гендерних студіях). Ката зізналася, що боїться вдаватися до рішучих кроків, і тому приховує це за награною загадковістю. А так вона просто собі жила і мріяла про Італію. Не любила Франції, скаржилась на надто солодкі круасани, протяги в метро. А я зустрічав людей в періоди криз, тому й вона, мабуть, зустрілася мені, а потім сказала, що їй двадцять два і в неї рак, що, зрештою, змусило мене залишитися ще на тиждень і жити у відрізку «тут і тепер», віддаючи їй усі, занурені в глибокі летаргічні сни, запаси альтруїзму.

Згодом, звісно, виявилося, що раку в неї не було, але я зрозумів, що не треба шукати причини, щоб бути щасливим. Ми надто багато думаємо і дуже мало залишаємо часу на життя. Після всього я вдячний життю за його сюрпризи. Добре, що не всі плани збуваються. Інакше життя було б нестерпно прісним.

Хочу сказати, що найбільше мене цікавлять перетини історій. Цікавлять люди, які, здавалось, з’явилися нізвідки, випадково і незрозуміло для чого, а потім усе перевертали. Мені цікаве минуле, що передувало нашій зустрічі, майбутнє, яке частково мною спричинене, їхні подальші життєві сюжети й новини, отримані після кількарічних пауз у спілкуванні, спогади, що їх зберігали вони і яким запам’ятався їм я.