Щаслива суперниця

— Ні, я б так не сказала. У мене інші обов’язки. Мені випала честь стежити за особистими покоями маленької Мілдред — хіба ви не знаєте, що граф звелів наново оздобити й обставити для дочки ваші колишні апартаменти?

Це було останнім ударом. Гнучким котячим рухом графиня кинулася до колишньої фрейліни, немовби з наміром вчепитися нігтями в її розпашіле обличчя. І тут ця блудлива дівка, ця нікчема, спритно вивернулась, раптом схопила графиню за зап’ястя й відкинула від себе — та так, що леді Бертрада оступилася й упала. Її дами підняли вереск, а Клара, хоч і позадкувала до дверей, вигляд мала цілком незворушний.

— Обережніше, міледі. Я більше не ваша служниця. Відтепер я заручена з сером Пендою, сенешалем замку Гронвуд. Незабаром нас обвінчають, і я сама зватимуся леді.

— Виходить, така твоя подяка за те, що я витягла тебе з глушини? — сторопіло вимовила графиня.

— О, я чесно розплатилася за це, бо прослужила вам за копійки стільки років і мовчки зносила побої та образи. І те, що я взялася доставити ваш гардероб, було моєю останньою послугою!

Клара діловито поправила довгі рукави й полишила колишню пані.

Я поквапився допомогти фрейлінам підвести леді Бертраду. Моя поява подіяла на неї, як удар батога. Вона рвучко випросталася, очі в неї спалахнули.

— Негайно наздогнати… схопити… — заговорила вона, й голос її раз у раз зривався. — Святий отче, нехай її відшмагають — та так, щоб усю шкіру спустили! Щоб верещала під різками, повія!

Ну, цього вже не буде! Тільки й бракувало неприємностей через якусь колишню фрейліну. Адже якщо Клара й справді заручена з Пендою, було б необачно поводитися з нею, як із простою саксонкою.

І я взявся переконувати леді Бертраду, мовляв, наше становище не таке, щоб привертати до себе увагу Гронвуда. Ми вчинимо інакше. Становище графа і його наложниці більш ніж хистке. Він фактично вигнав дружину, королівську дочку, з її власного замку — чи ж це не привід, щоб викликати до життя відчутнішу силу — гнів короля Генріха та Святої Церкви, адже граф відкрито живе в гріху, зневажаючи права вінчаної дружини.

Не стверджуватиму, що графиня мене чула. По її перекривленому ненавистю й розпачем обличчі текли повільні сльози. Але коли ці сльози висохли, вона зненацька звеліла підготувати для неї ескорт і заявила, що негайно повертається в Гронвуд.

Більшої дурості годі було й придумати. Однак я примирливо сказав, що готовий надати стільки людей, скільки побажає графиня, за однієї умови — вона вирушить куди завгодно — в Норідж, Ярмут, Уолсингем, а хоча б і просто в Лондон, — але тільки не в Гронвуд-Кастл.

— Ні, — затрусила головою леді Бертрада, та так, що її горезвісні коси розпатлалися й вибилися з-під сітки. — Я їду в Гронвуд!

Я розсердився.

— Що ж, добра путь, пані. Але жоден з моїх людей вас не супроводжуватиме.

Марно я сподівався її втримати. У відповідь графиня прошипіла, що їй досить і одного грума. Нехай їде — дороги нині знову стали безпечними. До того ж, у мене не було анінайменшого сумніву, що завтра вона знову виявиться в абатстві.