Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
Сміх так само заразливий, як позіхання. Не минуло й хвилини, як сміх охопив уже все ательє. Статисти, теслярі, монтери, декоратори, гримери — всі були під владою сміху.
Престо ще кілька секунд стояв, немов уражений громом, потім раптом підняв руки і, стиснувши кулаки, з перекривленим обличчям зробив крок до Люкс. У цю хвилину він був швидше страшний, ніж смішний.
Люкс подивилася на нього, і сміх її раптом обірвався. І так само раптово замовк сміх по всьому ательє. Оркестр давно перестав грати, бо у музикантів, охоплених нестримним сміхом, смички повипадали з рук. І тепер в ательє настала моторошна тиша.
Ця раптова тиша немовби привела Престо до пам’яті. Він повільно опустив руки, повільно повернувся, ледве тягнучи ноги, дійшов до великого дивана і впав ниць.
— Вибачте, Престо! — раптом сказала Люкс, порушуючи тишу. — Я поводилась, як дівчинка, і через мій дурний сміх зіпсовано стільки плівки.
Престо заскрипів зубами: «Вона думає тільки про зіпсовану плівку!»
— Ви даремно вибачаєтесь, — замість Престо відповів їй Гофман. — Я навмисне не припиняв зйомки і зовсім не вважаю плівку зіпсованою. На мій погляд, цей новий варіант кадру біля вікна чудовий. Справді, сміх, нищівний сміх, який не залишає ніяких надій, сміх коханої жінки у відповідь на палке освідчення — хіба для закоханого він не страшніший від найжахливіших мук? Хіба цей сміх не перетворив на мить любов мейстерзингера в пекучу ненависть? О, я знаю нашу американську публіку, публіка сміятиметься, як ніколи. Ці вирячені очі мейстерзингера, розкритий рот… Ви не гнівайтесь, Престо, але ще ніколи ви не були настільки ефектні. І якби я не бачив вас кожного дня, то не зміг би крутити ручку апарата.
Престо підвівся і сів на диван.
— Так, ви маєте рацію, Гофман, — сказав він повільно і глухо. — Це вийшло чудово. Наші американці подохнуть зо сміху.
І раптом, чого ще ніколи не бувало, сам Тоніо Престо засміявся сухим, тріскучим сміхом, показавши ряд дрібних і рідких зубів. У цьому сміху було щось зловісне, і ніхто не обізвався на нього.
УБИВЧИЙ СМІХ
Після цієї злополучної зйомки Престо сів в автомобіль і, за словами шофера, «загнав машину на смерть».
Незадоволення, образа на життя, обурення несправедливістю природи, скривджене самолюбство, муки неподіленого кохання — все, що протягом років збиралось у його душі, прорвалося в страшному виверженні. В шаленій їзді він прагнув знайти заспокоєння, ніби хотів утекти від самого себе.
— Вперед! Уперед! — кричав Престо і вимагав, щоб шофер дав повну швидкість.
І вони мчали по дорогах, немов злочинці, за якими женеться поліція. А за ними і справді гналися. Пролітаючи повз ферми, вони давили гусей і качок, які поважно йшли з сусіднього ставу, і розлючені фермери гналися за ними з палицями, але, звичайно, не могли догнати. Двічі за автомобілем погналися на мотоциклетках поліцейські, бо автомобіль мчав з недозволеною швидкістю і не хотів зупинитися, незважаючи на енергійні вимоги поліцейських. Проте поліцейські мотоцикли не могли угнатися за автомобілем Престо. Це була одна з найкращих у всій країні, найпотужніших машин, зроблена на особливе замовлення Тоніо. Він любив швидкість у всьому.
О п’ятій годині вечора Престо, пожалівши шофера, дозволив зробити зупинку біля придорожнього кабачка і пообідати. Сам Престо не приторкнувся ні до чого і тільки випив глечик холодної води.
І знову почалася та сама шалена їзда, яка тривала вечір і всю ніч. Шофер валився від втоми і, нарешті, заявив, що він засинає на ходу і не ручається, що не розіб’є машину разом із сідоком.
— Уперед! — крикнув Престо, але потім раптом підвівся, сів на місце шофера і сам взявся за руль. — Ви можете відпочити, — сказав Тоніо шоферові.
Той завалився на широке сидіння автомобіля і зразу ж міцно заснув.
А думки Престо мчали з такою ж швидкістю, як машина.
— З цим треба покінчити! З цим треба покінчити раз і назавжди, — шепотів Престо.
Коли шофер прокинувся, було сім годин ранку. Автомобіль стояв біля вілли Гедди Люкс.
— Виспалися? — лагідно спитав Престо шофера. — Я зайду сказати міс Люкс доброго ранку, а ви почекайте тут. Потім поїдемо додому.
Сім годин ранку — надто ранній час для візиту, але Тоніо знав, що Гедда Люкс встає о шостій годині. Вона жила надзвичайно розміреним життям за приписом найкращих професорів-гігієністів, щоб якнайдовше зберегти чарівність молодості і краси — свій капітал, на який вона одержувала такі великі проценти.