Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
Тільки одна людина, видатний європейський письменник і оригінальний мислитель на запитання американського журналіста про те, як йому подобається гра Антоніо Престо, відповів: «Престо страшний у своєму безнадійному бунті». Але ж це сказав не американець, притому він сказав фразу, яку навіть важко зрозуміти. Про який бунт, про бунт проти кого говорив письменник? І про цю фразу незабаром забули. Тільки Антоніо Престо дбайливо беріг у пам’яті цей відзив іноземця, який зумів заглянути в його душу.
Це був бунт скривдженого природного виродка, який прагнув до повноцінного людського життя. Трагічна в своїй безнадійності боротьба.
Але й право грати трагедії дісталося йому нелегко. В перші роки його примушували виступати тільки в ролях блазнів, ламатися, кривлятись, діставати стусани і, на втіху глядачів, падати. В його щоденнику були такі записи:
«12 березня.
Учора ввечері прочитав новий сценарій. Він обурив мене. Безглуздий сценарій, а для мене — безглузда роль.
Сьогодні зайшов до нашого директора, кажу:
— Ваш сценарний департамент не міг придумати дурнішого сценарію? Коли ж цьому буде край?
— Коли публіка порозумнішає і їй перестануть подобатись такі картини. Вони дають долари, і це все, — відповів він.
Знову долари! Все для них.
— Але ж ви самі псуєте глядачів, псуєте їх смак такою пошлістю! — вигукнув я.
— Якщо у вас така точка зору, то вам краще не зніматися для екрана, а стати вихователем у пансіоні благородних панночок. У нас комерційне, а не педагогічне підприємство. Пора вам це зрозуміти, — спокійно зауважив директор.
Чи можна було продовжувати розмову з такою людиною? Я пішов від нього розлютований. В люті безсилля того ранку я навмисне перегравав, утрирував самого себе, блазнював, строїв дурня. Нате! Одержуйте, якщо вам тільки це треба! І разом з тим думав: «Невже режисер не припинить моєї клоунади?» Та він не припинив. Він був задоволений! А під час перерви до мене підійшов директор, що, як виявилося, стежив за моєю грою, ляснув по плечу і сказав:
— Бачу, що ви одумалися. Давно б так. Ви грали сьогодні, як ніколи. Фільм матиме колосальний успіх. Ми чудово заробимо!
Я готовий був кинутися на нього, задушити цю людину або ж завити, як собака.
Але що я можу зробити? Куди тікати? Залишити мистецтво? Покінчити з собою?.. Прийшовши додому, три години грав на скрипці, — це заспокоює мене, — і думав, шукаючи виходу, але нічого не придумав. Стіна…»
Тільки тоді, коли він став всесвітньо відомим артистом, кіноторгаші мусили згодитися з примхами — «чудацтвами» — Престо і неохоче допустили його грати трагічні ролі. А втім, вони заспокоїлися, коли побачили, що у Престо «трагедії виходять смішніші від комедій».
— Гофман, Гофман! Ви вважаєте, що світло падає під хорошим кутом? — спитав Антоніо в оператора.
Оператор Гофман, флегматичний товстун у клітчастому костюмі, уважно подивився в візир апарата. Світло так освітлювало обличчя Престо, що западина носа недосить чітко була позначена тінню.
— Справді, світло падає занадто прямовисно. Опустіть софіт і занесіть юпітер трохи ліворуч.
— Єсть! — відповів робітник, як відповідають на кораблі.
Різка тінь упала на «сідло» носа Антоніо, і від цього його обличчя стало ще смішнішим. У промені цього світла біля вікна мала відбутися сцена трагічного освідчення нещасливого закоханого, якого грав Престо, — бідного мейстерзингера, злотокудрій дочці короля. Роль королівни виконувала зірка американського екрана Гедда Люкс.
Антоніо Престо звичайно сам був режисером фільмів, у яких брав участь. І цього разу до приїзду Гедди Люкс він почав проходити з статистами деякі масові сцени. Одна молода, недосвідчена статистка пройшла по сцені не так, як треба було. Престо застогнав і попросив її пройти ще раз. Знову не так. Престо замахав руками, як вітряк, і закричав дуже тонким, дитячим голосом:
— Невже це так важко — ходити по підлозі? Я вам зараз покажу, як це робиться.
І, зіскочивши з свого помосту, Престо показав. Показав він дуже наочно і вірно. Всі зрозуміли, що потрібно. Але разом з тим це було так смішно, що статисти не стримались і голосно засміялися. Престо почав сердитись. А коли він сердився, то був смішний, як ніколи. Сміх статистів став гомеричним. Барони й рицарі хапалися за животи і мало не падали на підлогу, придворні дами сміялися до сліз і псували собі грим. У короля злетів парик. Престо дивився на це стихійне лихо, викликане його незвичайним талантом, потім раптом тупнув ногою, схопився за голову, побіг і сховався за куліси. Заспокоївшись, він, блідий, повернувся в «замок» і сказав: