Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
- Автор: Бачинська Олена, Вінцковський Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0461-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря». Краткое содержание книги:
• У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату
• Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.
• Український рух на Слобідській Україні
• Заснування й розвиток міст Південної України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Досить кумедне і цікаве виокремлення українців бачимо і в Харківському пашквілі 1800 р., яке було чи не вперше політично окреслене за народною, а не становою ознакою. Це дійсно легендарна історія. Уранці 1 липня 1800 р. титар Вознесенської церкви на стіні біля дверей побачив прибитий аркуш з «нехорошими словами». Цей аркуш потрапив до рук священика Василя Фотієва, а від того — до полковника Миколи Чемесова, що виконував у Харкові поліційні функції. Папір наробив переполоху і спричинив слідство, передусім через те, що на ньому, крім тексту, була намальована частина шибениці, на якій висів вензель імператора Павла І. Текст був написаний з багатьма помилками і характеризував з використанням лайливих слів улюбленців імператора та корумпованих місцевих чиновників. Цікавіші характеристики виявилися на звороті аркуша, де зазначено про благодетеля Косцюшка (відомого польського керівника повстанців за відновлення Речі Посполитої) та написано про звільнення «від іга тиранського москалів». Окремо також зазначалося: «Дарум что мы хахли Из смыслем само тожо что смыслут и цари проклято». Напевно ж текст на звороті позначений певним впливом польського визвольного руху, однак тут чітко йдеться про нас — «хохлів» (глузлива назва українців). Слідство і пошук авторів пасквілю були поволі зведені нанівець, однак саме в Харкові, прикордонному місті, маємо свідчення таких своєрідних політичних виокремлень.
Уже наприкінці XVIII — на початку XIX ст. можна з певністю казати, що на Слобожанщині ми спостерігаємо ті ознаки, які пізніше назвуть «початками національного відродження». Звичайно, ці процеси безпосередньо були обумовлені відкриттям 1805 р. Харківського університету та виникненням наукової спільноти. Харківський навчальний округ внаслідок навчальної реформи охопив усю Слобожанщину та Лівобережну Україну, прикордонні російські області та Всевелике Військо Донське. Представники місцевої спільноти загострювали увагу на місцевих звичаях та місцевій говірці. Чиновник та мемуарист Роман Цебриков, що замолоду виїхав з Харкова, не без гумору згадував відвідини рідного міста в 1815 р. та гостину в родині Комлішинських (Василь Комлішинський — фізик та ректор університету 1837 р.). У родині дуже дотримували «малоросійських звичаїв» (від них Цебриков уже геть відвик і навіть, як сам визнає, аж посміявся), говорили українською, споживали українські страви, а для гостя молода донька Комлішинських співала українських пісень. Родина Комлішинських не була винятком, адже підтримування всього українського було характерним для харківських мешканців і в подальшому.
Ситуація з українством дещо змінилася після 1817 р., коли до Харківського навчального округу було приєднано навчальні заклади Київської губернії, частину населення котрої становили нащадки польськомовної шляхти. До Харкова приїхав закінчити свою освіту виходець з тих земель, що певний час вчителював у середовищі згаданої шляхти Петро Гулак-Артемовський, що спритно почав викладати і польську мову в університеті. Захоплений польською літературою та романтизмом Гулак-Артемовський навіть написав кілька віршованих творів українською мовою, частково наслідуючи польські вірші Ігнація Крашевського, надруковані у місцевому часописі «Украинский вестник». Соціально-сатиричні твори Гулака-Артемовського, незважаючи на численну кількість вульгаризмів, назавжди увійшли до української класики. А головне те, що Харків став першим містом в Україні, де ці твори вийшли, адже славнозвісна «Енеїда» Котляревського побачила світ у Петербурзі.
Якщо визнання українського населення та його мови в Харкові припадає на добу Просвітництва, то відкриття в суспільстві особливої, «народної», вдачі чітко пов’язувалося із новим філософсько-літературним напрямом — романтизмом. Насправді «харківський романтизм» визначив загалом мовно-культурну спрямованість українського руху. Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. XIX ст. у Харкові довкола молодого студента, а потім і викладача університету Ізмаїла Срезнєвського утворився цілий гурток поетів-романтиків. Серед найвизначніших його представників були Левко Боровиковський, Іван Росковшенко, Федір Євецький. Захоплені німецьким романтизмом та відродженням слов’янських народів, друзі 1831 р. видали збірку «Украинский альманах», збирали фольклор. Ба, Ізмаїл Срезнєвський зробив більше. У своєму науковому листі до московського професора славіста Івана Снєгірьова, надрукованому 1834 р., Срезнєвський наголосив на окремішності української мови, окреслив територію поширення цієї мови і зазначив, що найкраще цю мову називати саме українською, а не «малоросійською» чи «південноруською».
Під впливом молодих романтиків місцевий поміщик і філантроп Григорій Квітка під псевдонімом «Основ’яненко» (від села Основи — родового помістя Квіток) почав писати художні твори близькою йому народною мовою. А 1838 р. молодий студент Микола Костомаров написав «байронічну» (під впливом Джорджа Байрона) п’єсу «Сава Чалий», започаткувавши в такий спосіб драматургію народною мовою. Місто Харків для українського руху мало і має символічне значення. Як бачимо, перші друковані твори українською мовою, поширення романтизму, початки прози і драматургії, літературної критики і фольклористики — усе це пов’язане з харківським середовищем.
Утім, настав у Харкові і час своєрідного затухання українського руху: упродовж 1840—1850-х рр. багато романтиків повиїжджало із міста, Григорій Квітка-Основ’яненко помер 1843 р., центр українського руху перемістився до Києва, де 1834 р. було відкрито університет. Треба також визнати, що спершу українські діячі гуртувалися біля університетського міста, а слобідська провінція лише з часом залучилася до цього руху. Що ж до історії колишньої Слобідської України, то тут маємо відчутну дихотомію: надзвичайно потужний розвиток центру міста Харкова, що вів перед і поглинав сили провінції. Назвімо кілька цікавих фактів саме щодо слобідської провінції. Місцевий дідич з Валківського повіту Олександр Корсун ще 1840 р. надумав видати український альманах «Сніп» з прикладами української поезії та письменства. Крім нього, участь в альманасі взяв Микола Костмаров (Ієремія Галка), що народився на Острогожчині — у слобідських землях. Із провінції свої дописи надіслали Степан, Петро, Марфа Писаревські з Вовчанська, Порфирій Кореницький з Ізюмського повіту (цікаво, що усі ці автори походили з духовного стану, тож знали добре народне життя і народну мову), уродженець Слов’янська з півдня губернії Михайло Петренко (автор слів пісні «Дивлюсь я на небо»). Тобто український альманах «Сніп», виданий 1841 р., виявиться на диво слобожанським і регіональним. Народна мова зі Слобожанщини упевнено увійшла в українську літературу.
Основною силою українського руху в Харкові уже з 50-х рр. XIX ст. стало студентство. На той час українство зосереджувалося довкола студента-медика Михайла Ніговського — невтомного збирача фольклору по харківських околицях та на Полтавщині. Під його впливом студент-філолог Олександр Потебня звернув увагу на українську словесність і пізніше став найвизначнішим українським мовознавцем. Надалі професор Олександр Потебня, визначивши психологічну складову мовлення, часто на харківських прикладах розглядав питання денаціоналізації. Прикметно, що і до сьогодні він залишається одним із найвидатніших дослідників цього процесу.
50—60-ті рр. XIX ст. дуже змінили Харків. Українську мову витіснили на околиці, а після проведення 1869 р. залізниці та освоєння Донбасу місто змінило і етнічний склад. Український селянин переважно прагнув переселитися до «землі», рільництва: у Таврію, на Поволжя чи до далекого Сибіру, а потребу в робочих руках у місті забезпечував виходець з російського Нечорнозем’я.
Харків на початок XX ст. виявився найрусифікованішим серед українських губернських центрів Російської імперії (українського (малоросійського) елементу в Харкові заледве набиралося 20 %), у той же час у повітах Харківської губернії, за винятком Чугуєва, значно переважав український елемент, подекуди більше 80 %.
Однією з особливостей міста стала наявність приїжджого елементу. Найчастіше саме приїжджий діяч, незрідка тимчасовий (студент, чиновник, купець, наймит-заробітчанин) своєю активністю змінював традиційний лад життя. Динаміка розвитку Харкова це підтверджує. Харків виявився містом, здатним на новації, зокрема емансипацію жіноцтва, і визвольні рухи. Харківська українська діячка Христина Алчевська разом зі своєю родиною доклала великих зусиль до загальної освіти жіноцтва. Харків перетворювався на «ворота» до нововідкритого великого родовища корисних копалень — Донбасу, водночас залишаючись найбільшим інтелектуальним центром на сході України, де 1895 р. через потребу в інженерних кадрах було відкрито Технологічний інститут. Технологічне та інженерне, комерційне освоєння нового великого басейну йшло через Харків.