ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
Чує — їздові перекликаються:
— Дмитре, дивися, аби злодій якийсь мішок не вкрав.
— Не бійся. Хай лише попадеться на наші очі, то ноги не дотягне додому.
— Хлопці. Та ось він висить! — вигукнув один з їздових.
— Не може бути!
Під'їжджають, а один не витерпів та батогом повішеного по ногах.
— Ах ти, сучий сину, хвалився вкрасти у нас пшеницю. А тепер із сорому повісився. Ну, тепер можна і закурити.
Коні їдуть самі, а їздові йдуть юрбою. Та раптом один з них гукає:
— Хлопці! Курка з курчатами!
Почали вони ловити курчат, а ті по траві розбіглися. Підводи тим часом сховалися за поворотом. Іван із-за кущів повернув передню підводу на лісову дорогу, а за нею поїхали всі інші.
Замаскував сліди гіллям і поїхав до села.
Схаменулися їздові, залишили квочку з курчатами, біжать, а коней нема та й нема. Прибігають на станцію — нема. Радять їм побігти до магістралу, бо може поліція туди загнала. Пішли туди. Нема.
Повертають із міста пішки.
А Іван тим часом приїжджає до того двору, де живе жінка, у котрої він квочку з курчатами взяв. Віддав їй повний віз зерна, а одинадцять возів додому повіз.
Прийшли їздові до пана, стали в порозі, а пан питає:
— Украв хоч мішок?
Розповіли їздові, що сталося, а панові аж піт виступив на чолі. Звелів покликати Івана.
Прийшов Іван увечері, привітався, а пан йому:
— Вкрав таки?
— Вкрав.
А слуги дивуються:
— Як, ми тебе повішеного бачили?
— Ви хіба не знаєте,— каже Іван,— що мертві по дурнів приходять. Це вам не курчат ловити і не бити повішеного батогом.
— Буде Іване, так як ми домовилися,— каже пан,— зерно твоє. Але хочу домовитися з тобою, щоб ти коней мені відпродав.
— То, пане, треба по базарній ціні платити. Але аби ти не казав, що я поганий, віддаю тобі за половину.
— Слухай, Іване,— каже далі пан.— Я хотів перевірити, чи ти добрий злодій. Скажи, а чи ти міг би мені викрасти батька з пекла? І скільки за це хочеш?
— Ніскільки. Дай мені того слугу, що батогом бив мене, повішеного.
Дав пан, і пішли вони обидва. Тремтить слуга. Йдуть серед ночі, перейшли один міст, потім другий, третій — так вісім мостів, а коло дев'ятого зупинилися.
— Лізь під міст,— каже Іван.
Залізли під міст. Чують — їдуть підводи. Прогуркотіла одна по мосту, друга, а як над'їхала сьома, то Іван кричить.
— Стій!
З мосту запитує чийсь голос:
— Хто там?
— Та я — Іван.
— Який Іван?
— Злодій.
— Що тобі треба?
— Віддай мені батька мого пана.
— А я чим буду смолу возити?
— Бери панського слугу.
— Давай.
Вийшли на міст. Пана розпрягли, а слугу запрягли і поїхали.
Привів Іван старого пана до сина, а пан каже:
— Ой сину мій проклятий, ти і там мені спокою не даєш! Я лише навчився у шлеї ходити і через тебе мусив роботу залишити. Ти знаєш, що тепер це місце зайняли, і я мушу до важкої роботи йти або у смолі кипіти?! Ти не хочеш від мене відчепитися, то я від тебе відчеплюся. Аби ти огнем згорів і димом здимів, а той, хто мене сюди привів, аби на моєму майні осів!
Пан пропав. Весь маєток дістався Іванові, але він його бідним роздав, а собі побудував хату, оженився. І брати його поженилися. До сьогодні живуть і хліб жують.
ЩАСТЯ[87]
Були два брати. Один — багач, другий — бідняк. Чому молодший був бідний — сам того не знав і ніхто йому не міг сказати.
Одного разу бідняк узяв сокиру за пояс і подався до лісу. Йде він, іде полем, бачить, женці жнуть братове жито, бо з колоса паде, а за ними маленький хлопчина колоски збирає. Колосок до колоска, а жмут до копи. Подивився на женців і на гідного маленького хлопчину і питає:
— Синочку, чий ти? Я тут не бачу твоєї мами?
— А ви мене не знаєте?
— Ні, не знаю.
— Я — щастя вашого брата.
— Ну, добре. Як ти братове, то де ж моє?
— Ваше в лісі лежить під ліщиновим кущем із розкритим ротом і чекає, аби впав горіх йому в рот. Дуже ліниве воно.
— А я зміг би його знайти?
— Чому ж ні? Ідіть цією стежиною до лісу, а там буде потічок. Підете берегом і побачите сплетених явора з грабом. Від цих дерев рушите направо, і стежина доведе до товстезного дуба, під яким росте кущ ліщини, а під тим кущем побачите своє щастя.
Дійшов чоловік до лісу, біля сплетених дерев вирубав довгу палку, заховав її за себе і пішов стежкою. Доходить до дуба і бачить, що тут лежить, задерши вгору ноги, малятко з розкритим ротом.
Чоловік тихенько зайшов за дуба і звідти палкою як огріє його! Воно — на ноги і тікати, а чоловік — за ним і все палкою причащає, примовляючи:
— Оце ж тобі плата за те, що я так чорно бідую!
Біжать вони лісом, і вже ось-ось повинен впіймати чоловік своє щастя, але ліщинова галузка, на якій було три горіхи, боляче вдарила по очах, і поки він протер очі, щастя мов крізь землю провалилося.
Зірвав він тих три горіхи та й заховав у кишеню. Аж йде, йде і бачить, що заблудився.
Ходив лісом, поки стежка не вивела його на поле, де пастухи пасли худобу. Запитав, як дістатися до його села, але пастухи не знали. Пішов далі. Бачить — б'ються троє хлопців.
— Хлопці, чого ви б'єтеся? — питає.
— Бився б і ти, якби був на нашому місці. Ми ніяк не можемо поділитися батьковою спадщиною. Він як помирав, то залишив нам три дорогоцінні речі — чарівний капелюх, що робить людину невидимкою, чобіт-скорохід і палицю, яка заведе тебе, куди захочеш.
— Чому ж ви не можете поділитися?
— Я хочу мати всі три речі. — відповідає найстарший.
— Я теж хочу всі,— каже другий.
— І я хочу,— третій.
— Я вам допоможу дійти до згоди,— каже бідняк.— Є в мене три горіхи, кидаю їх з гори. Хто скільки схопить горіхів, стільки й речей дістане.
Розмахнувся, кинув горіхи під гору. Брати побігли, почали знову битися, а він палку в руки, капелюх на голову, а чобіт на ногу — і в дорогу. Коли бачить незнайомого чоловіка.
— Ти хто такий? — питає, окинувши капелюха, аби і його бачити можна.
— Шукаю щастя для свого життя.
— Ходи зі мною.
Ідуть удвох лісом і зустрічають третього.
— Куди йдеш, добрий чоловіче?
— Шукаю щастя, бо вже давно полює за мною голодна смерть.
Ідуть вони втрьох. Зустрічають ще одного чоловіка.
— Чи не по щастя і ти йдеш?
— Кажуть вовка ноги годують. Ось і я шукаю, може щось знайду,— відповідає той.
Пішли далі вчотирьох. Йшли, йшли і дійшли до великого міста. Зупинилися біля будинку і читають, що в царя пропала дочка. Хто її знайде, той дістане велику нагороду.
— Ви знаєте, що я маю чарівний капелюх, чобіт і палку. Розкажіте, що можете робити ви,— говорить бідняк до побратимів.
Каже перший:
— Я — стрілець.
— Я — кравець, — другий.
— Я — злодій,— третій.
Пішли до царя вчотирьох дізнатися, чим він їх нагородить.
— Той, хто здобуде її, може на ній оженитися, а коли вже жонатий, то нагороджу його сріблом-золотом,— від повідає цар.
Вийшли з палацу, вдарив бідняк тричі палкою об землю і попросив показати дорогу. Вказала палка, аж то треба плисти через море.
Дістали вони від царя корабель. Сіли і пливуть.
Перепливли на другий бік, аж бачать — дівчина, а на колінах у неї спить чудовисько.
Каже бідняк:
— Ти злодій. Твоя перша робота — маєш викрасти царівну з-під чудовиська, а ми будемо сторожити.
Злодій нарвав моху, зробив подушку, дав дівчині знак, аби не боялася. Підложив під голову чудовиську подушку, а дівчині шепнув іти на корабель.
87
записано в с. Гаврилівці Надвірнянського району від І. Гараздюка