Кораловий острів

Ми жахнулися, як побачили, що прапор на шхуні чорний, з черепом та схрещеними кістками. Ми ззирнулися спантеличено, і з уст наших водночас зірвалося слово «пірати».

— Що робити? — скрикнув Пітер, коли ми спостерегли, як від борту шхуни відпливла шлюпка й помчала крізь протоку між рифами. — Якщо вони заберуть нас із острова, то або кинуть задля розваги в море, або примусять стати піратами.

Не відповідаючи, я глянув на Джека: він-бо єдиний міг вирятувати нас із цієї скрути. Джек стояв, схрестивши руки і опустивши додолу стурбований погляд.

— У нас залишається єдиний вихід, — сказав він, сумно позирнувши на Пітера. — Може, нам і не слід до нього вдаватися. Якщо ці мерзотники прагнуть захопити нас у полон, вони обнишпорять увесь острів. Ну ж бо, гайда за мною.

І Джек щодуху побіг у ліс, ведучи нас кружними стежками до Водограйної скелі. Там він спинився й, обережно підступивши до краю, озирнув берег. Ми стали поряд з ним і побачили, що човен, повний озброєних піратів, саме сягнув берега. За мить пірати висіли з човна і рушили до нашого куреня.

Минула хвилина, і вони побігли назад до човна. Один, схопивши бідолашного кота за хвіст, крутив ним над головою. Сягнувши берега, він пошпурив його далеко в море і приєднався до своїх товаришів, що, за всіма ознаками, поспішно радили раду.

— Бачите, що нас чекає, — гірко мовив Джек. — Людині, яка задля розваги мордує нещасну тварину, ніщо не завадить убити свого ж таки брата. Отож, хлопці, нам лишається одне — тікати в Діамантову печеру.

— В Діамантову печеру! — вигукнув Пітер. — Ну, то я не маю жодної надії на рятунок, бо не здатний пірнути, якби навіть усі тихоокеанські пірати гналися за мною слідом.

— Покладися на нас, Пітере, — мовив я. — Ми тобі допоможемо.

Тої миті ми зауважили, що пірати рушили від човна навсібіч — і в ліс, і понад берегом.

— Ну, Пітере, — мовив урочисто Джек, — ти повинен зважитись, а то нам доведеться загинути разом з тобою.

— Джеку, друже мій милий, — вигукнув Пітер і аж сполотнів. — Залиш мене: навряд чи вони вважатимуть за потрібне вбити мене. А ви з Релфом мерщій пірнайте в печеру.

— Цього ти від мене не діждешся, — відповів спокійно Джек і схопив грубого кийка. — Ну, Релфе, готуймося зустріти драпіжників, їхнє гасло: «Нема пощади». Якщо нам пощастить здолати тих, що прямують сюди, то, може, ми сховаємося на деякий час у лісі.

— Їх п'ятеро, — мовив я. — Справа безнадійна.

— То гайда в печеру, — вигукнув Пітер, стенувшися й гарячково хапаючи Джека за руку. — Пірнаймо! Я готовий.

Не дуже вправні плавці добре знають, який жах охоплює у воді від самої думки, що хтось потягне тебе в глибину хай навіть на кілька секунд, — той інстинктивний мимовільний страх зовсім не боягузтво. І вони зрозуміють, як тяжко було Пітерові зважитись на те, щоб його потягли на десять футів у глиб, а потім проштовхнули крізь вузький колодязь у темну, як льох, печеру. Але він не мав вибору. Пірати вже нас угледіли. Ще мить, і вони будуть біля скелі.

Ми з Джеком схопили Пітера за руки.

— Дивись мені, не пручайся, — сказав Джек, — а то ми загинули.

Пітер і словом не озвався, але, побачивши на його сполотнілому обличчі затятий вираз і зауваживши, як напружилися його м'язи, ми переконалися, що він до всього готовий. Коли пірати підбігли до підніжжя скелі, яка, на мить сховала нас від їхніх очей, ми нахилилися над урвищем і плигнули стрімголов у море. Пітер тримався по-геройському. Він плив поміж нас слухняно, наче колода, тож ми втрапили в тунель і сягнули печери швидше, аніж будь-коли досі.

Вистромивши з води голову. Пітер вдихнув повітря на повні груди, а за хвилину ми вже стояли на твердому і почувалися в безпеці. Джек подався розшукувати трута й смолоскипа, що лежали в печері. Небавом він знайшов їх і, засвітивши світло, відкрив зачудованому Пітерові дива підземної схованки. Але ми надто змокли, щоб гайнувати час на розглядини. Ми одразу ж поскидали свій одяг і добре його викрутили. По тому ми стали підраховувати свої запаси харчів, бо, як доречно зауважив Джек, хтозна, скільки пірати думали сидіти на острові.

— Може, їм спаде на думку тут оселитися, — сказав Пітер, — і ми будемо живцем поховані в цьому підземеллі.

— Чи не здається тобі, Пітере, що ми швидше будемо живцем потоплені? — усміхнувся, Джек. — Але це все бридня. Ті мерзотники довго на березі не лишаються. Їхній дім — море, отож будь певен, вони завіються звідси через день або два щонайбільше.