Кораловий острів

Ми бачили розкішні плодові дерева, що їхнє віття колихав теплий вологий вітрець, соковиті трави, які буяли під живодайним промінням південного сонця; а наступного дня бачили, як ті самі прекрасні дерева й рослини лежали долі, повиривані з корінням, потрощені й понівечені гурганом. Багато місяців ми жили в такому чудовому краї, що часто думали, чи він би Адамові та Єві не видався кращим за рай земний; а тоді побачили, як мирний супокій нашого раю нагло порушили люті дикуни, як білий пісок залився кров'ю і вкрився мертвим трупом; а проте ми пересвідчилися, що людожери ті виявляли ознаки добросердої вдачі.

По тому, як бідолашні дикуни нас залишили, ми часто заводили про них довгі розмови, і я помітив, що Пітер наш дуже змінився. Жартував він так само невимушено, але набагато рідше, і якщо не з мови його, то з поведінки знати було, що він споважнів, наче за кілька день постаршав на цілих два роки, здавалося нам з Джеком. Та я й не дивувався, пригадуючи, які жахливі події довелося нам пережити. Тижнів декілька ми ніяк не могли прогнати важкої задуми, але з часом до нас почав вертатися добрий гумор, і ми пригадували дикунів, наче якийсь страшний сон.

Одного дня ми розважалися у водяному саду перед тим, як піти порибалити: Пітер-бо так часто постачав нас свининою, що нам вона остогидла, і ми схотіли переміни. Пітер засмагав на прискалкові, а ми лазили внизу між брилами. Аж ось я підвів голову й побачив, що Пітер знетямлено витанцьовує і махає нам руками; отож я штовхнув Джека і негайно скочив на ноги.

— Вітрило! Вітрило! Подивися-но, Релфе. Он воно, Джеку, на обрії, якраз над протокою до лагуни! — закричав Пітер, коли ми видряпалися на скелю.

— Бачу вітрило, і шхуну бачу! — мовив Джек і мерщій почав убиратися.

Серця наші аж зателенькали з тої новини: ми ж бо ні хвилини не сумнівалися, що коли шхуна пристане до берега, капітан її з дорогою душею візьме нас і доправить до якого-небудь цивілізованого острова, де ми знайдемо корабель, що прямує до Англії чи якоїсь іншої європейської країни. Думка про рідний край ущерть затопила мою душу, і хоч як я полюбив Кораловий острів і наш курінь, що так довго правив нам за домівку, але тої миті я залишив би їх, анітрохи не жалкуючи. Охоплені радісними сподіваннями, поспішили ми до найвищої скелі, що стриміла біля нашого житла, і стали чекати корабля: ми ж бо спостерегли, що він прямує до острова під свіжим бризом.

Менше як за годину корабель підплив до рифів, повернув проти вітру й переставив марселі, щоб озирнути берег. Зауваживши те й боячись, що вони нас не помітять, ми втрьох почали махати клаптями кокосової тканини і скоро на превелику свою радість побачили, як матроси спускають човна і сновигають по палубі, лаштуючись, очевидячки, висісти на берег. Раптом на форпіку підняли прапор, з борту шхуни бухнула невеличка хмарка білого диму, і, перш ніж ми второпали, що до чого, крізь кущі пролетіла гарматна куля, зрізала дорогою кілька кокосових пальм і, вдарившися за кілька ярдів нижче від нас об скелю, розскочилася на дрібненькі скалки.