Трудівники моря
- Автор: Гюго Виктор
- Год: 1866
- Язык: украинский
- Переводчик: Степан Пінчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трудівники моря». Краткое содержание книги:
Переклад з французької, примітки та післямова Степана Пінчука.
«Кашміра» чекали, бо на ньому мав прибути новий священик сен-сансонської парафії.
Коли судно прибуло, по місту відразу поширилася чутка, що вночі до «Кашміре» у відкритому морі причалила шлюпка з командою затонулого судна.
VII
Любитель прогулянок, на щастя, зустрічається з рибалкою
Тієї ночі, тільки-но вщух вітер, Жільят виїхав у море ловити рибу, але зупинив свій бот недалеко від берега.
На зворотному шляху, під час припливу, близько двох годин пополудні, коли сліпуче сіяло сонце, він плив повз Воловий ріг, заходячи в бухту «Будинку на Пустирищі», і йому здавалося, що в контурах крісла Гільд-Гольм-Ур, відбитих на поверхні води, з'явилася тінь, яку не могла відкидати сама тільки скеля. Він спрямував бот у той бік і побачив, що в кріслі сидить людина. Море піднялося вже дуже високо, скеля стояла в оточенні розбурханих хвиль, шлях на берег був уже відрізаний. Жільят став махати людині рукою. Вона й не поворухнулася. Жільят підплив ближче. Людина спала.
Невідомий був одягнутий в чорне. «Схожий на священика», — подумав Жільят.
Він підплив ще ближче і побачив обличчя юнака. Обличчя було йому незнайоме.
На щастя, скеля була прямовисна, і вода біля неї була глибока, Жільят розвернувся і повів човен вздовж гранітної стіни скелі. Приплив підняв судно аж так, що Жільят, підвівшись на борту, міг дотягнутись до ніг прибульця. Він випростався, підняв руки. Якби він у цей мент впав у воду, то навряд чи зміг би спливти на поверхню. Хвиля сильно вдаряла об камінь. Якби він опинився між скелею і ботом, його неодмінно розчавило б.
Жільят смикнув юнака, що спав, за ногу.
— Гей, що ви тут робите? Молодик проснувся.
— Дивлюся, — відповів він. Він зовсім прочуняв і вів далі:
— Я тільки-но приїхав на острів, забрів сюди, прогулюючись, — звідси такий чудовий вид! Всю ніч я провів на кораблі, натомився, тому й заснув.
— Через десять хвилин вас затопило б, — мовив Жільят.
— Невже?
— Стрибайте в баркас.
Жільят притримав човна ногою, одною рукою вчепився за скелю, другу ж простягнув незнайомому, і той легко стрибнув у баркас. Юнак був напрочуд гарний.
Жільят змахнув веслами, через дві хвилини бот увійшов у бухту «Будинку на Пустирищі».
На голові в юнака був круглий капелюх, шия пов'язана білою краваткою. Довгополий сюртук був застібнутий на всі ґудзики. Білясте волосся ореолом облямовувало по-жіночому ніжне обличчя, очі були ясні, весь вигляд серйозний.
Тим часом бот причалив до берега. Жільят просунув трос у кільце причалу, відтак обернувся і побачив в простягненій випещеній руці незнайомого золотий соверен. Жільят ледь помітним рухом відсторонив руку. Запала мовчанка. Першим озвався юнак:
— Ви врятували мені життя.
— Можливо, — відповів Жільят.
Трос був закріплений. Вони зійшли на берег. Юнак повторив:
— Я вам зобов'язаний життям, пане.
— Ну й що ж?
Знов запала мовчанка.
— Ви з цієї парафії? — за якусь хвилину спитав юнак.
— Ні, — відповів Жільят.
— Аз якої?
Жільят підвів праву руку й, показавши на небо, промовив:
— З цієї.
Юнак попрощався і пішов собі. Ступивши декілька кроків, він зупинився, сягнув у кишеню, витяг книжку, підійшов до Жільята знову і, простягши йому том, сказав:
— Дозвольте мені вручити вам ось це. Жільят узяв книжку.
То була Біблія.
За мить Жільят уже стояв на ґанку і, спершись ліктями на поруччя, дивився на юнака, аж поки той не зник за поворотом стежки, яка вела в Сен-Сансон. Мало-помалу Жільят забув і думати про незнайомого, про крісло Гільд-Гольм-Ур. Все зникло для нього. Опустивши голову, він поринув у безодню своїх мрій. А мріяв він про Дерюшетту. Його вивів із забуття чийсь голос, хтось гукнув:
— Агов, Жільяте!
Він упізнав голос і підвів погляд:
— Що сталося, сьєр Ландуа?
То й справді був сьєр Ландуа, який проїздив дорогою метрів за сто від «Будинку на Пустирищі» у своєму «фіятоні» (фаетоні), запряженому маленьким коником. Він зупинився, щоб окликнути Жільята, але з усього було видно, що йому ніколи і що він кудись поспішає.
— Чув новішу, Жільяте?
— Яку?
— Та про «Оселю відважних».
— А що там таке?
— Здалеку всього не розповіси. Жільят затремтів.
— Може, міс Дерюшетта виходить заміж?
— Ні! Але тепер доведеться.
— Що ви хочете цим сказати?