![Празький цвинтар [без ілюстрацій] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/6/7/9/prazkij-cvintar-bez-ilyustracij-download.jpg)
Празький цвинтар [без ілюстрацій]
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5083-0, 978-966-03-5749-5
- Переводчик: Ю. В. Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Празький цвинтар [без ілюстрацій]». Краткое содержание книги:
У цьому місці навіть спогади Далла Пікколи стають уривчастими й фрагментарними, ніби абат теж насилу згадує те, що так прагне забути його друга особистість.
Поза тим, здається, Симоніні, прибувши на острів наприкінці вересня, затримався там аж до березня наступного року, без угаву силкуючись покласти руку на журнали Ньєво й щодва тижні отримуючи дещо роздратовані депеші від Б'янко, котрий повсякчас питав, на якому той етапі.
Щораз сильніше відчуваючи тиск наклепницьких пліток, Ньєво тілом і душею присвятив себе тим бісовим рахункам, став уважніше прослідковувати, контролювати, пильно вичитувати тисячі квитанцій, аби бути цілковито впевненим у тому, що записує в журнал; тепер він мав неабиякий авторитет, позаяк наразі навіть Ґарібальді переймався, аби не зчинився скандал та не пішли плітки, тож надав Ньєво контору, чотирьох працівників і двох охоронців, поставивши одного на сходах, а іншого — прочісувати коридор, аби ніхто не міг, так би мовити, проникнути у його найдальші кабінети й шукати журнали.
Крім того, Ньєво дав зрозуміти, що комусь його звіт буде не до вподоби, тож він боявся, що хтось викраде або прочитає його записи, а тому з усіх сил старався заховати їх так, щоб ніхто не знайшов. Отже, задля того, щоб зрозуміти, як Ньєво збирається вчинити з цими клятими документами, у Симоніні не лишилось іншого виходу, як зав'язати ще міцнішу дружбу з поетом, з яким вони вже стали справжніми товаришами.
В осінньому Палермо, досі млосному від морських вітрів, вони проводили багато часу разом, посьорбуючи воду з анісовою настоянкою, аби лікер помалу розчинявся у воді, немов хмарина диму. Та, може, через те, що Ньєво відчував симпатію до Симоніні, а може, відчуваючи себе в'язнем у цьому місті, він мав потребу разом пофантазувати. Ньєво помалу полишав свій військовий стиль і починав звірятися. Розповідав про своє кохання, яке залишив у Мілані, — кохання нездійсненне, адже він любить дружину свого кузена, і не лише кузена, але й найкращого друга. Та нічого не вдієш, кохання щоразу доводить його до іпохондрії.
— Така вже я людина, і я приречений бути таким. Я завжди неймовірний, понурий, загадковий, злостивий. Мені вже тридцять, і я повсякчас, намагаючись відволіктися від світу, який я ненавиджу, йду на війну. Вдома я залишив недописаний рукопис роману. Я хочу побачити, як він вийде у світ, але не можу дописати його, бо мушу займатися цими бридкими рахунками. Якби я тільки був амбітний, якби мав жагу до насолод… Якби я хоч лиходієм був. Як Біксіо. Але ніц. Я залишаюся хлопчаком, живу сьогоднішнім днем, обожнюю пересуватися велосипедом, люблю вдихати повітря. Я прийму смерть задля самої смерті… І по всьому.
Симоніні не намагався втішити чоловіка. Він вважав його невиліковно хворим.
На початку жовтня відбулася битва у Вольтурно[144], під час якої Ґарібальді відбив останню атаку Бурбонів. Та тими ж днями генерал Чалдіні, перемігши при Кастельфідардо папську армію, вступив до Ареццо та Молізо, які вже входили до бурбонських земель. У Палермо Ньєво закусив віжки. Він дізнався, що серед тих, хто звинувачував його у П'ємонті, були прибічники Ла Фаріни, та ще й сам Ла Фаріна бризкав отрутою на все, що знав про червоносорочечників.
— Мені хочеться геть-чисто все покинути, — говорив Ньєво невтішним тоном, — але саме у такі хвилини не можна покидати штурвал.
Двадцять шостого жовтня здійснилася велика подія. Війська Ґарібальді у Теано зустрілися з армією Вітторіо Еммануеле. Ґарібальді фактично віддав королю Південну Італію. На думку Ньєво, він мав би зробити Ґарібальді королівським сенатором, але натомість, коли на початку листопада у Казерті Ґарібальді вишикував чотирнадцяти-тисячне військо й три сотні кінноти, сподіваючись, що король проведе огляд лав ґарібальдійського війська, він навіть носа не показав.
Сьомого листопада король переможно увійшов у Неаполь, а Ґарібальді, сучасний Цинциннат[145], відійшов зі своїм військом на острів Капрера.
— Оце так чоловік, — казав Ньєво, ридаючи, як іноді трапляється з поетами (і ця його особливість найбільше дратувала Симоніні).
144
Битва, що відбулася 1 жовтня 1860 року, в якій військо Ґарібальді перемогло армію Неаполітанського королівства.
145
Луцій Квінкцій Цинциннат (519–439 до н. е.) — давньоримський патрицій, консул. Був диктатором Рима в 458-му та 459 pp. до н. е. Вважався прикладом доброчестя та простоти. Двічі, за проханням Сенату, ставав диктатором Рима, аби захистити місто від загарбників. Цинциннат був землеробом і знав, що коли він покине свій маєток, родина загине. Втім, за шість днів розбивши ворога, він знову повернувся до землеробства, пішовши у відставку відразу після закінчення кризи й цілковито відмовившись від влади.