Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Я застав Ньєво, коли той розлючено розмахував листом.

— Твій друзяка Дюма, — кричить, — грається у Рокфеллера, ба більше — думає, що я — Рокфеллер! Поглянь-но, що він мені написав, ще й маючи нахабство прикриватися іменем генерала. Навколо Неаполя швейцарські та баварські найманці, завербовані Бурбонами, відчули розгром і кажуть, що дезертирують за чотири дукати на носа. Їх півтисячі, а отже, потрібно двадцять тисяч дукатів, або ж дев'яносто тисяч франків. Отож Дюма, який для вас, здається, граф Монте-Крісто, великодушно розщедрився на свою мізерну тисячу франків. Триста чоловік кажуть, що їх прихистять неаполітанські патріоти. І питають, чи не міг би я докласти решту. Але ж де я дістану такі гроші?

Він запропонував мені щось випити.

— Бачите, Симоніні, наразі всі захоплені висадженням на континент і геть не зважають на трагедію, яка загрожує ганьбою нашій експедиції. Вона трапилась у місцині Бронте, неподалік Катаньї. Дві сотні тамтешніх мешканців, здебільшого селяни та священики, ще й досі приречено живуть за ладу, який дуже нагадує середньовічний феодалізм. Усі землі, включно з титулом графа Бронте, віддали у власність лорду Нельсону, а решта, здається, належить кільком багатіям, чи «шляхтичам», як їх там називають. Людей експлуатують і поводяться з ними, наче зі скотиною, не дозволяють піти в панський ліс, нарвати зелені в їжу, змушують платити данину за те, щоб ходити у поле. І ось з'являється Ґарібальді, й люди вірять, що прийшов час справедливості, й тепер їм повернуть землі, тож вони створюють так звані ліберальні комітети, де найбільш прикметна особа — такий собі адвокат Ломбардо. Але Бронте належить англійцям, а вони допомогли Ґарібальді у Марсалі, тож на чий бік йому пристати? І наразі люди вже не слухають ані Ломбарді, ані будь-кого іншого з лібералів, і вже нічого не тямлячи, здіймають ґвалт, різанину, по-звірячому розправляються зі шляхтичами. Вочевидь, вони вчинили зло, та серед заколотників були засуджені, знаєте ж бо, через розруху, яка вчинилась на цьому острові, на волю повиходило стільки погані, яка мала б лишитися за ґратами… Одначе все це сталося через нас. Під тиском англійців Ґарібальді посилає у Бронте нашого Біксіо, а він, знаєте, на тонкощах не розуміється. Він проголосив, що місто в облозі, почав уживати до людей жорстоких каральних заходів, дослухаючись до звинувачень шляхтичів, визнав Ломбардо головою заколотників, хоч це, звісно, було неправдою, але їм було байдуже й потрібно було вчинити так, щоб була селянам наука, тож вони розстріляли Ломбардо разом із ще чотирма чоловіками, серед яких був один божевільний, що ще перед різаниною блукав вулицею, нікого не остерігаючись, вигукуючи лайливі слова на адресу шляхтичів. Крім того, що, власне, така жорстокість пригнічує, ця подія вразила мене особисто. Ви розумієте, Симоніні? З одного боку, до Турина надходять звістки про такі речі, де ми постаємо змовниками зі старими землевласниками, з іншого — плітки про те, що ми тринькаємо гроші не за призначенням: не треба довго думати, щоб скласти два плюс два — землевласники платять нам за те, щоб ми розстрілювали бідолашних, а ми на ці гроші влаштовуємо собі солодке життя. А ви ж знаєте, що тут помирають люди — задарма. Тож є чого знавісніти.