Темна вежа. Темна вежа VII

— Ти тільки поглянь, — благоговійно сказав Джон. — Нахожі! Боже милий, та їх тут сотні! Шкода, що з нами нема мого друзяки Донні, він мав би це побачити.

Едді зрозумів, що Джон Каллем правду каже: сотні чоловіків, жінок і дітей ішли між деревами, проходили крізь світло, з’являлися, зникали і знову з’являлися. Поки він дивився, на шию йому впала холодна крапля, а за нею ще одна, і третя. Вітер промчав деревами, зірвавши догори ще одну хвилю феєподібних істот і перетворивши дерево, розчахнуте блискавкою, на два велетенські смолоскипи, що потріскували.

— Ходімо, — сказав Роланд, беручи Едді за руку. — Зараз почнеться злива і світло згасне, як свічка. І якщо це станеться, коли ми ще будемо на цьому боці, ми застрягнемо тут.

— Де… — почав Едді, а тоді побачив сам. Ближче до кінця під’їзної доріжки, де ліс поступався місцем нагромадженню каміння, що спускалося до самого озера, був осередок світіння, наразі надто яскравий, щоб на нього можна було дивитися. У той бік і потягнув його Роланд. Джон Каллем ще мить постояв, зачарований видивом нахожих, а тоді рушив услід за ними.

— Ні! — крикнув через плече Роланд. Дощ уже припустив сильніше, холодні краплі били по шкірі, великі, завбільшки з монети. — Джоне, у тебе є робота! Най тобі добре ведеться!

— Вам теж, хлопці! — крикнув Джон у відповідь. Зупинився і помахав на прощання рукою. Небеса прорізав спалах електрики, й на мить його обличчя освітилося яскраво-блакитним сяйвом, відтінене найтемнішою барвою чорноти. — Вам теж!

— Едді, ми забіжимо в самісінький центр світла, — сказав Роланд. — Це не двері стародавнього народу, це портал Приму… магія, розумієш. Вони перенесуть нас, куди забажаємо. Головне — як слід зосередитися.