Чорний замок Ольшанський

Я вдячний був йому, що він не дав мені назвати ім'я Зої. Останнє це діло для чоловіка котити бочку на жінку, яка була з ним.

— Добре, — сказав Щука. — Це напевне не пов'язано з усіма подіями, твоя стара байка… До речі, візьми книгу і — ось тут на кальку зроблено кілька копій… Оригінал залишимо в себе. А що в тебе нового?

Я коротко розповів.

— Оце вже цікаво, — сказав Щука. — І, головне, ми самі не знаємо про розстріляних, хто, за що і як. Коли про щось цікаве довідаєшся — говори ось із ним, — кивнув на Адама. — А сам своєю справою займайся.

Еге ж, так я і можу зайнятися тільки своєю справою.

— А про того Висоцького, що в тридцять дев'ятому повісили, — тягнув далі Щука, — то я пам'ятаю той процес. Один з найгаласливіших. І справді, казали — підкладка політична. А більше нічого не знаємо. Архів згорів.

Я знову налив собі води й випив.

— Чого ти п'єш, як на похмілля? — спитав Хилинський.

— Чогось спрага останнім часом мучить. У голові дивний туман… Ну, а як щодо тих, розстріляних? І щодо тих, що вбили у Кладно?

— Кажу тобі, — сказав Щука, — архіви згоріли. Архів суду згорів. Про Варшаву й казати нема чого. І кладзенський архів гестапо так само невідомо де. Згорів? Чи не сховали тільки самі німці. Вивезти не встигли. Занадто швидко наші йшли.

— Вважай, — втрутився Ростик. — 26 червня Вітебськ, 27 — Орша, 28 — Могильов, 3 липня — Мінськ, напередодні — Вілейка. Бачиш, як обкрутили, обклали. Твоїх кладзенських розстріляли сімнадцятого. Ну, а Кладно ми взяли вісімнадцятого липня. Отже, могли не встигнути ті вивезти архів і награбоване відомством Розенберга.

— А що ти наробив, що був скандал в Ольшанці? — Хилинський крутив у руках одну з стрічок.

— Замок фотографував, — похмуро сказав я. — Видам потім плівку японцям.

— Прищикнуть колись тобі твій довгий язик, — буркнув Грибок.

— Не прищикнуть, — сказав полковник. — Тому з ним і ділимось. Тому з ним і розмова йде тут, а не там… Незважаючи на деяких.

— Стрічка ця не полімпсест[12], — раптом сказав Хилинський. — Вискоблювали пергамент з якоїсь іншої причини.

— Маскували щось? — сказав Грибок.

— Хто знає. І думаю, що, може, клей, яким приклеювалася стрічка до предмета, — похмуро сказав Хилинський. — Тільки що це за предмет? Де його знайти? — І додав, дивлячись на те, що я знову п'ю воду: — Все-таки думай і ти, Антосю. Замість ребуса.

— Я той ребус уже й без предмета розв'язав. Гадаю, правильно.

— Схиляюся до твоєї думки, Антосю, що тут є щось, — сказав Адам. — Навряд чи чоловік не зашифрував би щось важливе. Скоріше навпаки. Не шифрують звичайно те, що неважливе. Але… не лізь занадто в справи Андрія і он… Ростика. Твоє діло — історія. Твоя справа — ось ця. А ти їм часом подай тільки те, що вважатимеш за потрібне… І вони тобі потрібне скажуть. Що тебе торкається. Допоможуть. Але допомагай в міру сил і ти.