Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Девіантна поведінка старожилів пабу відкриває навдивовижу багату вибірку індикаторів англійськості. Часте звертання на ім’я та на прізвисько, згідно з вимогами правила привітань, контрастує із загальноприйнятими правилами розмов (зазвичай, надто часте звертання на ім’я відгонить недоречною фамільярністю). Як на мене, то підкреслена зневага до панібратських замашок дуже промовисто свідчить про потребу в інтимності, яку ми можемо собі дозволити виключно у лімінальних зонах.
Правила закодованих паб-розмов не лише сприяють зближенню (нетиповому для нас), але й проливають світло на ще одне «відхилення», а саме — на відхилення від звичної соціальної ієрархії. Попри те, що у всьому світі в барах панує атмосфера тотальної приязні та егалітаризму, в англійців особливо відчутна різниця із правилами зовнішнього світу (ще, можливо, японці можуть з нами зрівнятися — їхня культура також відрізняється стриманістю, формальністю та вразливістю до питання статусу, а також, що не менш важливо, японці, як і ми, юрмляться на малесенькому перенаселеному острівці). У правилах закодованих паб-розмов, а також у правилах суперечок, причаїлись гумор, шпаркі дотепи та лінгвістична винахідливість, без яких неможлива жодна розмова англійців. А правило вільних асоціацій, знову ж таки, демонструє приклад впорядкованого гармидеру, безладного ладу і (позірного) божевілля.
Дещо пізніше (коли достатньо проштудіюємо різні аспекти англійської культури) ми структуруємо всі ці моменти і отримаємо репрезентативну вибірку неписаних правил, з яких вже можна буде викристалізувати «квінтесенцію англійськості».
У дослідженні мовленнєвих кодів уже прослідковуються певні матриці, та нам не можна втрачати пильності: подивімось, чи вони повторяться й в інших контекстах. Наприклад, в тому, як ми декоруємо домівки, як поводимося у поїздах та автобусах, яких ритуалів та звичаїв дотримуємося на роботі, як ми їмо та п’ємо, ходимо за покупками та кохаємось.
[Частина друга]
Правила поведінки
Домашні правила
Певні правила англійськості можна розпізнати і без багаторічних «польових досліджень». Ось, наприклад, правила приватності: вам навіть не треба наближатися до країни — вони настільки очевидні, що їх видно з висоти пташиного польоту. Повештавшись з годинку якимсь англійським містечком, вам впаде в око, що житлові райони всуціль складаються із виструнчених рядами маленьких коробочок. А попереду коробочки обов’язково знайдеться малесенька латка зелені. В одному регіоні коробочки будуть сіруватого кольору, деінде — червонаво-брунатними. У заможніших районах ті коробки не будуть тлумитись одна на одній, а клаптики зелені будуть більшими. Та принцип незмінний — всі англійці хочуть мешкати у власній маленькій коробочці і мати власну маленьку латочку зелені.[33]
Мій дім — моя фортеця: правило оборонного рову та підйомного моста
Те, що ви не побачили з висоти пташиного польоту, обов’язково зауважите, тільки-но спробуєте зайти до англійця в дім. Ви можете знати адресу і навіть мати мапу, та знайти потрібний дім буде ой як не просто. Угорський письменник-гуморист, Джордж Мікеш писав, що «англійське місто — це змовницька конспірація, яка має на меті завести іноземців у блуд». Він наводить залізні аргументи: вулиці ніколи не бувають рівними, кожна звивинка вулиці має іншу назву (а коли вулиця по-справжньому круто звертає — ніколи), в нас є як мінімум 60 синонімів до слова «вулиця» (місцина, каретний дворик, серпик, бульвар, пагорби, провулок, застава та ін.), а саму вивіску з назвою вулиці ще треба розгледіти! Навіть як вам вдасться знайти потрібну вулицю, нумерація будинків буде карколомною у своїй непослідовності та невпорядкованості. Все ускладнюється ще й тим, що іноді люди воліють просто називати свої будинки, а не нумерувати!
Я б ще додала, що назви та номери будинків замасковані незгірш табличок із назвами вулиць. Причина такої таємничої плутанини — зацикленість на приватності, а не бажання заплутати угорців. Не можемо ж ми, навіть при бажанні, знести і перебудувати міста-лабіринти на американський манер «логічно-впорядкованих» кварталів. Та ми могли б, знову ж, при бажанні хоча б понадписувати назви та номери, щоб їх було добре видно здалеку.
Та бажання в нас нема. Ми ретельно ховаємо номери будинків — їх або ледь видно, або ж і зовсім не розгледіти із-за порослого плюща чи з-за ґанку. Ми взагалі можемо не почепити ніякого номера, сподіваючись, що його можна вирахувати методом дедукції — за номерами сусідських будинків. Працюючи над цією книжкою, я взяла собі за правило питатися в таксистів: чому так? Вони так часто і так довго кружляють районами, визирають з машини в надії роздивитися добре схований, а то й взагалі не існуючий номер будинку, що це питання точно мало б їх цікавити. А може, вони й відповідь знають.