Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
Але, поки ми їхали на північ, а потім на схід, Джоді жартувала, і сміялась, і безупинно базікала, і була не проти, щоб я лише час од часу вставляла «ого», чи «божечки», чи «бути не може».
Ми смажили сосиски на пляжних грилях, і я, уважно спостерігаючи за Джоді, Марком і Келом, спромоглася просмажити свою точно як слід, щоб не підгоріла, і не впустити у вогонь — а цього я дуже боялася. Потім, коли ніхто не дивився, я поховала її в піску.
Коли ми поїли, Джоді з Марком побігли до води, тримаючись за руки, а я лежала на спині й тупо дивилася на небо, поки Кел нескінченно говорив про п’єсу.
Запам’ятала я ту п’єсу з єдиної причини: там був божевільний, а всі твори, де були божевільні персонажі, чомусь намертво влипали в мою пам’ять, коли решта вивітрювалися.
— Але це важливе «так», — вів Кел. — Вона до того «так» ще повернеться наприкінці.
Я підвела голову й покосилася на ясно-синю таріль моря — ясно-синю таріль із брудною облямівкою. Велика опукла скеля, мов гострий кінець курячого яйця, стирчала з води за пару кілометрів від кам’янистого мису.
— Як вона хотіла його вбити? Чим? Я забула.
Я не забула. Я чудово пам’ятала, але хотіла почути, що скаже Кел.
— Морфіновим порошком.
— Як гадаєш, в Америці можливо дістати морфіновий порошок?
Кел на хвильку замислився, а тоді сказав:
— Навряд чи. Звучить занадто старомодно.
Я перекотилася на живіт і пильно пригледілася до краєвиду по інший бік, у напрямку Лінна. Склянисте марево бриніло над решітками грилів і розпеченим шосе, і крізь те марево, мов крізь завісу прозорої води, я роздивилася розпливчасті верхівки бензинових резервуарів, і фабричних димарів, і вишок, і мостів.
Знову перекотилася на спину й невимушено запитала:
— Якби ти вирішив накласти на себе руки, то як?
Схоже, Келові моє питання сподобалось.
— Я багато про це думав. Виніс би собі мізки кулею.
Я була розчарована. Це так по-чоловічому — стріляти в себе. Так би мені хтось і дав у руки пістолет, аякже. А якби й дав, я гадки не мала, в яку частину себе стріляти.
У газетах я читала купу новин про людей, які намагалися застрелитись, от тільки то прострілювали собі якийсь важливий нерв і довіку лишалися паралітиками, то цілили в обличчя з рушниці, але хірурги якимсь дивом встигали їх урятувати, якщо ті не помирали на місці.
Пістолети й рушниці — це дуже ризиковано.
— А з чого ти стрілявся б?
— З батькової рушниці. Він її тримає зарядженою. Просто зайшов би одного дня в його кабінет і, — тут Кел навів вказівний палець собі на скроню й комічно скривився, — клац!
Він широко розплющив очі й подивився на мене.
— А твій батько живе десь поблизу Бостона? — байдуже запитала я.
— Ні. В Клактон-он-Сі. Він англієць.
Джоді й Марк прибігли, тримаючись за руки. З них стікала вода, і вони струшували із себе краплі, мов двоє залюблених цуценят. Я відчула, що нас стало забагато, тож підвелася й удала, ніби позіхаю:
— Мабуть, піду поплаваю.
Джоді, Марк і Кел починали тиснути мені на нерви, мов дерев’яний глушник на струни фортепіано. Я боялася, що будь-якої миті втрачу контроль і почну патякати про те, як не можу читати, не можу писати і що я, можливо, єдина у світі людина, яка не спала місяць поспіль і не вмирає від виснаження.
Здавалося, мої нерви димлять, наче решітки грилів і розпечене сонцем шосе. Усе навколо — і пляж, і мис, і море, і скеля — тремтіло перед очима, мов театральний задник.
Цікаво, міркувала я, де та точка в просторі, у якій небесна синь стає чорнотою.
— Келе, ти теж піди поплавай, — Джоді грайливо підштовхнула його.
— О-о-ох, — застогнав Кел, ховаючи обличчя в рушнику. — Надто холодно.
Я пішла до води.
У ясному світлі безтінного полудня вода чомусь здавалася привітною та гостинною.
Я подумала, що смерть через утоплення є наймилосерднішою, а через спалення — найстрашнішою. Деякі з консервованих немовлят, яких мені показував Бадді, мали зябра. Так він казав. Саме проходили стадію, коли були зовсім як риби.
Дрібна хвиля, засмічена обгортками від цукерок, апельсиновими шкірками й водоростями, накрила мої стопи.
Я почула позаду шурхіт піску, і от уже Кел був поряд.
— Пливімо до тієї скелі, — я вказала рукою напрям.