Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
Я сиділа на передньому сидінні між Додо й матір’ю, заклякла й сумна. З кожною спробою зосередитися думки тікали від мене, мов фігуристи, і крутили свої піруети десь посеред величезної порожньої ковзанки.
— Годі з мене доктора Гордона, — сказала я, коли ми вийшли з авто Додо й воно зникло за соснами. — Можеш йому подзвонити й повідомити, що наступного тижня я не приїду.
Мати всміхнулася:
— Я знала, що моя донечка не така.
Я глянула на неї:
— Яка не така?
— Не така, як ті страшні люди. Страшні мертві люди в його клініці, — вона помовчала й додала: — Я знала, що ти вирішиш знову бути здоровою.
СТАРЛЕТКА ПІШЛА З ЖИТТЯ ПІСЛЯ 68-ГОДИННОЇ КОМИ
Я навпомацки рилася в сумочці, між зім’ятих папірців, і косметички, і арахісових лушпайок, і дріб’язку, і крихітної коробочки з дев’ятнадцятьма лезами «Жилет», аж доки вивудила миттєве фото, яке зробила того пообіддя в смугастій оранжево-білій кабінці.
Піднесла його до розмитого зображення померлої дівчини. Усі риси збігалися: рот до рота, ніс до носа. Хіба що очі відрізнялися. На миттєвому фото очі були розплющені, а на газетному — заплющені. Однак я знала напевно: якби тій дівчині хтось навмисне широко розплющив очі, вони дивилися б на мене зі шпальти точно так мертво, чорно, безвиразно, як очі з миттєвого фото.
Я запхала свій знімок у сумочку.
«Просто посиджу тут на лавці під сонцем іще п’ять хвилин, за годинником на тій будівлі, — сказала я собі, — а тоді піду кудись і зроблю це».
Подумки я скликала свій нечисленний внутрішній хор.
Естер, хіба вам не цікава ваша робота?
Знаєш, Естер, у тебе є всі задатки для справжньої невротички.
Так ти ніколи нічого не досягнеш, так ти ніколи нічого не досягнеш, так ти ніколи нічого не досягнеш.
Якось спекотної літньої ночі я годину цілувалася з волохатим мавпоподібним студентом Єлю, бо жаліла його — такий він був бридкий. Коли це скінчилося, він сказав: «Бачу твоє майбутнє, мала. Ти й у сорок будеш недоторкою».
«Штукарство!» — нашкрябав на моєму оповіданні «Довгі вихідні» викладач літературної творчості.
Я не знала, що означає «штукарство», тож подивилася в словнику.
Штукарство — прийоми, розраховані на досягнення зовнішніх ефектів; блазнювання, трюкацтво.
Так ти ніколи нічого не досягнеш.
Я не спала двадцять одну ніч.
Я міркувала, що найпрекрасніша у світі річ — це тінь, мільйони рухливих форм і закамарків тіні. Тіні лежали на шухлядках бюро, і на шафах, і на валізах, вони були попід будинками, й деревами, й каменями, а ще на споді людських очей і усмішок, і нескінченна, довжезна, багатомильна тінь на нічному боці Землі.
Я глянула вниз, на два перехрещені пластирі тілесного кольору на правій гомілці.
Того ранку я взялася до діла.
Я зачинилася, набрала повну ванну теплої води й витягла лезо «Жилет».
Коли в якогось давнього римського філософа запитали, як він воліє померти, той відповів, що розітнув би собі вени в теплій ванні. Я думала, буде легко: лежати у прозорій воді й спостерігати, як червінь розквітає на зап’ястках пелюстка за пелюсткою, аж доки зісковзну в сон під кричущо-червоне макове плесо.
Та коли дійшло до діла, шкіра на зап’ястку була така біла й беззахисна, що я не змогла. Наче те, що я хотіла вбити, ховалося не під тією шкірою і не в синюватій жилці, що пульсувала під натиском великого пальця, а деінде, глибоко, у потаємному й геть не такому доступному місці.
Лише два рухи. Один зап’ясток, потім другий. Три рухи, якщо з перекладанням леза з руки в руку. А тоді я залізу у ванну й ляжу.
Я стала перед аптечкою. Якщо в процесі дивитися в дзеркальні дверцята, то здаватиметься, ніби спостерігаю за кимсь іншим — героїнею книжки чи п’єси.
Проте людина в дзеркалі була мов паралізована й надто загальмована, аби щось робити.
Тоді я подумала, може, треба для початку пустити трохи крові й так потренуватися, тож я сіла на бортик ванни й поклала праву щиколотку на ліве коліно. Тоді піднесла праву руку з лезом і дозволила їй вільно, мов гільйотині, упасти на гомілку.
Не відчула нічого. А тоді відчула дрібне пронизливе тремтіння, і яскраво-червона борозна проступила між країв розрізу. Темна крапля крові налилася, мов плід, покотилася долі й скрапнула в чорну лаковану туфельку.