Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
На пляжі я була єдиною дівчиною в спідниці й на високих підборах, тож, певно, помітно виділялася. Невдовзі я зняла лаковані туфлі, бо вони нещадно провалювалися в пісок. Приємно було уявляти, як вони самотньо стоятимуть на сріблястій колоді й, наче компас моєї душі, вказуватимуть носачками на море, коли я помру.
Я намацала в сумочці коробочку з лезами.
А тоді усвідомила, яка ж я дурепа. Леза в мене були, а гарячої ванни не було.
Я подумала, чи не зняти кімнату. Мусять бути серед цих курортних будівель якісь пансіони. Але в мене не було багажу. Це підозріло. Крім того, в пансіонах мешканці постійно хочуть скористатися ванною. Навряд чи я встигну все зробити й залізти у ванну, перш ніж хтось загрюкає в двері.
Мартини в самому кінці коси чалапали, мов на дерев’яних ходулях, і нявкали по-котячому. А потім здійнялися з місця одне за одним і, скрикуючи, закружляли в мене над головою.
— Чуєте, леді, ви б там не сиділи, скоро приплив.
Малий хлопець сидів навпочіпки за кілька кроків від мене. Він підібрав круглий фіолетовий камінчик і запустив його понад водою. Вода, гучно хлюпнувши, проковтнула його. Хлопчик порився в кишенях, і я почула, як камінці забрязкотіли, ніби монети.
Хлопчик запустив плаский камінець жабкою понад блідо-зеленим плесом, той підстрибнув сім разів, перш ніж зник у воді.
— Чому не йдеш додому?
Малий запустив ще один камінець, важчий.
— Не хочу.
— Тебе мати шукає.
— Не шукає, — він відповів схвильовано.
— Якщо підеш додому, дам тобі цукерку.
Хлопчик нерішуче посунувся до мене.
— Яку?
Однак я й не дивлячись знала, що в моїй сумочці є хіба що арахісові лушпайки.
— Дам тобі грошей на цукерку.
— Ар-ту-ре!
З-за коси й справді вийшла жінка. Підковзуючись, вона явно лаялася собі під ніс, бо між дзвінкими владними вигуками її губи рухалися вгору-вниз.
— Ар-ту-ре!
Вона приклала долоню дашком до чола, наче це мало допомогти розгледіти нас у поволі загуслих сутінках.
Я відчувала, як із наближенням матері танула хлопчикова цікавість до мене. Він почав удавати, ніби не бачить мене. Покопав камінці, мовби щось під ними шукаючи, і пішов собі.
Я здригнулася.
Каміння, мертве й холодне, лежало під моїми босими стопами. Я вже затужила за чорними туфлями, які лишилися на пляжі. Хвиля відсахнулася від мене, мов рука, а тоді наблизилась і торкнулася моєї стопи.
Здавалося, сморід виринає аж із морського дна, де білі сліпі рибини самі освітлюють собі шлях крізь одвічний крижаний холод. Я уявляла акулячі зуби й китові слухові кістки, що надгробками лежать на дні.
Я вичікувала, наче море могло прийняти рішення за мене.
Друга хвиля розлилася довкола моїх ніг, оторочена білою піною, і озноб пронизав мене до кісток смертельним болем.
Моя плоть здригнулася в нападі боягузтва від думки про таку смерть.
Я взяла сумочку й пішла холодним камінням до місця, де туфлі чатували в бузковому вечірньому присмерку.
Розділ тринадцятий
— Звісно, мати його вбила.
Я дивилася на рот хлопця, з яким мене звела Джоді. Губи товсті й рожеві, під пасмом шовкового білявого волосся вмостилося дитяче личко. Його звали Кел, і я розуміла, що це зменшувальна форма якогось імені, але гадки не мала, якого саме, крім хіба Каліфорнії.
— Чому ти такий упевнений, що вона його таки вбила?
Кел мав бути дуже розумним, і Джоді казала по телефону, що він симпатичний і мені сподобається. Цікаво, чи вподобала б я його, якби була такою, як раніше.
Напевно ніяк не дізнатися.
— Ну, спершу вона каже «ні-ні-ні», а потім каже «так».
— Але ж потім знову каже «ні».
Ми з Келом лежали пліч-о-пліч на смугастому оранжево-зеленому рушнику посеред брудного пляжу через болото від Лінна. Джоді й Марк — хлопець, за яким її було закріплено, — пішли плавати. Кел не хотів плавати, він хотів розмовляти, і ми сперечалися про ту п’єсу, де юнак дізнається, що дістав хворобу мозку з милості батька, який плутався з гулящими жінками, і зрештою його мозок, який поволі розм’якшувався, вимикається остаточно, і мати вагається, вбити його чи ні.
Я підозрювала, що моя мати подзвонила Джоді й виблагала покликати мене кудись, аби я не сиділа днями в напівтемній кімнаті. Спершу я не хотіла йти, бо думала, що Джоді помітить зміни в моїй поведінці й будь-хто з першого погляду зрозуміє, що мені бракує клепки.