Лише секунда

— Алло, так, зараз їду, за півгодини буду. Так, бувай.

Натиснула кнопку відбою дзвінка і подивилася на дисплей.

— Ого, вже пів на дев’яту, — здивувалась вона. — Тому сьогодні вже ніяк. Якщо колись зустрінемось, то вже з мене історія. До речі, здається, я тобі нічогісінько щодо роботи не розповіла. Та пробач, мені потрібно бігти.

— То, може, справді наступного разу? — я з надією подивився на Марину та її реакцію.

Вона склала великий і вказівний палець кільцем, під­несла до ока і підморгнула.

Цієї миті до нас підійшов хлопець-офіціант, зібрав порожні чашки з-під третьої для кожного з нас порції кави і саркастично поцікавився:

— Повторити?

— Ні, — відповіла Марина і полізла в сумку у пошуках гаманця.

— Я заплачу, — сказав я.

Вона припинила пошуки і сказала:

— Гаразд, тоді я наступного разу пригощаю.

Закинула тонкі ручки сумки на плече і побігла до ви­ходу. Я хотів сказати щось наостанок, але лише злегка махнув рукою услід постаті, що віддалялася.

— Рахунок, будь ласка, — попрохав я офіціанта і глянув на годинник.

Хвилинна стрілка завмерла неподалік від цифри «шість». Ми проговорили понад півтори години, які про­летіли незвично швидко. Я розплатився за рахунком і окинув кав’ярню поглядом. Більшість столиків були зайняті. Розслаблені люди весело щебетали. Здається, всі вони прийшли вже після мене. Невідомі мені люди, з якими ми перетнулися в цій точці часу і простору.

Я вийшов на вулицю. Коли заходив до кав’ярні, місто тільки починало згасати разом із променями призахідного сонця, а тепер вже повністю занурилося у вечірній морок, заспокоїлося і розслаблено бурмотіло свою індустріальну лаунж-музику.

Зробивши кілька глибоких вдихів і наповнивши груди міським вечірнім смогом, я повернувся до свого звичного стану, попрямував до машини і рушив додому.

Натиснув кнопку дзвінка. Оля відкрила двері і уваж­но подивилась на мене. Мені здається, вона трохи здивувалася. Ніби у мене на обличчі щось було не так.

— Привіт, — сказав я і поцілував її в щоку.

— Привіт. Втомився? — запитала вона.

Я прислухався до свого стану і відповів:

— Ні.

— Це добре! — зраділа Оля.

— Напевно, адаптувався.

— Хочу запросити тебе на вечерю, — загадковим тоном сказала вона, почекала моєї реакції і після паузи продовжила. — У ресторан. Післязавтра.

— Ого! — здивувався я. — Скажеш, на честь чого?

— Ні-і, не зараз, — вона похитала головою. — Тільки післязавтра.

І дзвінко розсміялася. Її очі блищали маленькими іскорками.

— Може бути, це на честь... — почав було я, але вона легенько вдарила мене в груди маленьким кулачком:

— Мовчи, не вгадуй завчасно. Все одно не скажу.

Ми вечеряли, згадували якісь історії з минулого, я розповідав про свої робочі плани, але потім раптом подумав, а що ж це за історія, яку Марина не розповіла. Я задумався, згадуючи гіркуватий смак кави в кав’ярні й усміхнені ямочки на Марининих щоках.