Лише секунда
- Автор: Геращенко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-349-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лише секунда». Краткое содержание книги:
Що станеться, якщо раптом ти знайдеш щоденник, в якому описані життя й думки, схожі на твої як дві краплі? Це насправді твій щоденник і твоє власне життя? Те, що ти сам обрав, чи лише прожив за намальованим наперед сценарієм?
Андрій шукає відповіді на запитання, які він колись залишив на майбутнє. І вони нібито вже й забулися, загубилися, проте раптом випурхнули з глибин пам’яті, і вже не можна робити вигляд, що їх немає. Ти робиш вибір сам — щодня, щохвилини, щосекунди.
Це роман про твоє життя.
Ще зовсім трохи, і в місто знову прийде весна.
Так сталося, що я ніколи не бачила свого тата. Таке трапляється, і мені немає кому дорікати. Мені здається, що мама завжди старалася робити так, щоби він був десь поруч. Попервах це було, як гра. Я питала: «А що тато сказав би?» А мама відповідала. І ті її слова відрізнялися від того, що сказала б вона сама.
Я так звикла до цього, що навчилася придумувати відповіді сама. Його слова. Іноді ми навіть сперечаємося. Я його запевняю у чомусь, а він не погоджується. Ми обоє досить вперті, тому, навіть розуміючи свої помилки, не визнаємо їх одразу. Має минути трохи часу, щоб вгамувалися емоції, тоді вже можна визнати неправоту. Та я точно знаю, що наші сварки тимчасові. Він також знає.
Більш за все мені хотілося б побачити його, потримати в своїх долонях його тверду шорстку руку. Чому неможливе є таким бажаним?
Я була ще зовсім маленькою, коли мама розповіла мені все про ту аварію. Вона хотіла, щоб я знала, що тоді відбулося, без жодних прикрас і брехні. Спершу мені важко було це зрозуміти, та згодом осягнула й відчула все. І що краще я усвідомлювала, то дорожчим він робився для мене.
Ось і зараз він стоїть десь поруч і розмовляє зі мною.
— Тату, чому ми не можемо жити вічно?
— Не знаю.
— А я гадаю, що можемо, просто треба навчитися. Навіть якщо в тебе залишилася лише секунда, ти завжди можеш розбити її на мільйон миттєвостей, а кожну з них іще на мільйон, а потім іще та іще, і так до нескінченності.
— Ти маєш рацію, сонечку. Так воно і є. І кожну мить цієї секунди ми можемо жити по-різному. У цьому наш вибір. Та й доля невблаганна — рано чи пізно секунда закінчиться, з цим ми сперечатися не можемо.
Коли я приходжу до бабусі й дідуся, то завжди граюся з татовими речами. Там є його старі шкільні зошити, іграшки, малюнки. Я робила це безліч разів, і щоразу це було по-новому. А нещодавно я знайшла його. Серед старих книжок, які перебирала, з’явився старий вицвілий зошит із картонною обгорткою. На ньому охайно виведено літери «ЩОДЕННИК». Та він геть не схожий на татів шкільний щоденник з оцінками та підписами. Тож я навіть отетеріла від такої знахідки. Обережно струсила пил з обкладинки, сіла зручно та відкрила.
Та на мене чекало розчарування. Зошит виявився порожнім. Напевно, тато хотів почати записувати щось про себе, а потім вирішив, що це нікому не потрібно, крім нього самого. Таточку! Якби ж ти знав, що можеш це зробити для мене!
Я спитала в бабці, чи тато колись вів щоденник, але вона сказала, що ніби ні. Я забрала той зошит із собою. Може, колись допишу його замість тебе, тату.
— Тату, а людина може віддати своє щастя заради когось іншого?
— Може. Та це не зробить того іншого щасливим.
— Чому так?
— Людина завжди сама обирає, чи бути щасливою.
— То чи є сенс в тому, щоби віддавати себе?
— Не знаю. А чому сенсом обов’язково має бути щастя?
— Це приємно.
— Так.
Мама казала, що зазвичай водій одвертає кермо так, щоб удар прийшовся не в нього. Так велять інстинкти. Тато не встиг. Ніби почав, але зупинився чогось, завмер на півшляху, міцно стискаючи кермо. Чи справді не встиг? Інстинкти — це наша доля, те, що не належить нам й від нас не залежить.
Мені здається, що хтось тоді мав піти. Одній душі судилося відлетіти кудись у невідоме. І хоч як міцно стискати кулаки, із цим нічого не вдієш. Приймаю це, та не буду приймати всього іншого.
Я все одно розмовлятиму з тобою.
— Марино, ти вже заснула? — тихо, немов ніжна хвиля, що накочується на берег, прошепотів мамин голос.
— Ні, мамо, я просто лежу з заплющеними очима і думаю про…