Лише секунда

— Чудово, тоді до зустрічі.

— До зустрічі.

Я не клав слухавку, ніби потрібно було сказати щось іще.

— До побачення, — зрештою сказала вона, і залунали короткі гудки.

Я подивився на телефон, натиснув кнопку завершення дзвінка й промовив уголос:

— До побачення.

Несподівано у мене з’явилися плани на вечір. Я знову відкрив телефонний записник і знайшов запис «Мама». Поруч із ним красувався інший — «Марина». Я вирішив, що зателефоную мамі пізніше.

Увечері я вийшов з роботи рівно о шостій, що було досить нетипово для мене. Зазвичай я засиджувався до сьомої-восьмої вечора. Незвично теплий жовтневий вечір надавав енергії, і я прямував до машини, розмахуючи портфелем і наспівуючи собі під ніс мелодію якогось нав’язливого, тимчасово популярного хіта з текстом із десяти слів. Я завів мотор і почекав, поки він запрацює легко і ледь чутно, натиснув педаль газу і різко рушив з місця. З радіо лунала приємна музика, додаючи гарного настрою.

У центрі обійшлося без істотних пробок, і вже за чверть сьома я припаркувався біля призначеного місця. Вийшов із машини і зрозумів, що оскільки зустрічі судилося відбутися, то потрібно провести її максимально продуктивно. Тож хвилин зо п’ять ходив вулицею і загинав пальці, підшукуючи питання, які могли би прояснити мені ситуацію щодо роботи.

Залишалося ще хвилин десять до призначеного часу, і я подався усередину. Відкривши важкі скляні двері, потрапив у затишне приміщення в темно-коричневих тонах, що виправдовували шоколадну назву закладу.

Я роззирнувся, навіть не сподіваючись, що вона прийде раніше, аж раптом побачив усміхнене обличчя, знайомий темно-рудий чубчик і ямочки на щоках.

— Що будеш? — запитала вона.

— Я б кави випив, — відповів я.

— Підтримую, і я теж.

— Дві кави, будь ласка, — сказав хлопцеві-офіціанту.

— Щось до кави? — поцікавився він, пропонуючи збільшити замовлення.

— Поки що ні, — відповів я і повернувся до Марини.

Розмова завелася якось сама собою і стосувалася всього на світі.

Іноді так буває, що розумієш людину з півслова чи з півруху. Часто це є передбачуваністю, та все ж існує шанс і на те, що вдасться поєднати легкість порозуміння зі здатністю дивуватися.

Ми легко перескакували з теми на тему, забувши про початкові цілі зустрічі, і замовили вже по третій чашці кави.

— Як цікаво, в дитинстві Новий рік — це най-найкраще свято, — казала Марина. — Найвеселіше та довгоочікуване. Містичне, бо начебто і чуєш голос знайомої людини в костюмі Діда Мороза, а все одно здається, що це справжнісінький чарівний Дід Мороз. А потім виростаєш, стаєш дорослим, заклопотаним, але все одно чекаєш чогось від Нового року. Готуєшся. А настрій вже не той. Чекаєш, що зараз буде так само весело, як тоді, тамуєш подих. І не те. А втім, це — найкраще дитяче свято. А у тебе як?