Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Як вважати, що ХХІ ст. має бути хоч трохи розумнішим ніж минуле ХХ ст. – в ньому подібні інституції повинні поширюватись. Поготів, прецедент був створений іще в минулому сторіччі. Жидівський нарід у діаспорі зазнавав чимало переслідувань, іще з часів Середньовіччя, але… В ХХ ст. в часи гітлерівського Третього райху, хоч він проіснував усього 12 років, жидів ним було винищено більше ніж за всю попередню історію. А саме це й дало нагоду народові, що правом і зброєю утвердився нарешті на власних історичних землях, відкрити у себе Меморіальний Інститут “Яд Вашем”, де все показано та задокументовано. Та так, що відвідувач, громадянин своєї молодої держави, який з усім цим ознайомився, вже ніколи не полишиться байдужим до неї.
Післявоєнні німці, бодай і непричетні до Голокосту, постаралися відшкодувати Ізраілеві, хоч його на той час іще не було. Бо стали будувати нову Німеччину, правову та на засадах моралі. Їм було не байдуже, що про них думає світ. Існування Меморіального Інституту в Ізраїлі, підкреслимо й це, не вадить добрим стосункам обох народів. А Росія винна нам за винищених нею за століття окупації українців набагато більше, але отримати від неї щось не силою – то є справа безнадійна. Бо, що то є правова держава або моральні засади там не відають і досі, хоч на вулиці вже ХХІ ст.; а головне, не бажають знати. Отже, на якихось там відшкодуваннях можна заздалегідь поставити хрест (та не один). Передбачаємо, що не буде навіть жодних людських вибачень: не визнають ніколи й нічого. Але створити Інститут Національної Пам’яті, який би вічно нагадував світові про ці нечувані в історії злочини, — то є не лише досяжна можливість, але й наш моральний обов’язок перед десятками мільйонів безвинних жертов.
Потрібно, аби усі достеменно знали, якими злочинними засобами творилося оте вигадане злочинне “воссоєдінєніє”, та не тільки. Потрібно розкрити цілому світові очі на те, чим вона була та є насправді імперія ґеноциду, глобальне кладовище народів і культур. Бо ліпше від нас цього не зробити нікому. Та ще й тому, що їх холодна (наразі) війна проти нас не лише ні на мить не припинялася, а ще й набирала обертів.
Україні довелося пережити не лише одну гітлерівську імперію (за якої, тільки подумати, дозволяли відкривати українські школи та університети), але й три російських, але, чи можуть бути порівняння? Нас мордували, хоч не завжди в такому темпі як по Майданеках або Тремблінках, але зате майже триста років, а втрати…Що ж, їх ніхто не рахував, але як було нас в Україні на початку ХХ ст. 37 млн. – так є й по цей день; отже – самий час підрахувати. А ті що й досі солодко співають нам про “тисячєлєтнюю совмєстную історію”, або про “славянскоє братство” слов’ян із неслов’янами добре знають для кого та заради чого вони все це свідомо брешуть. Зрозуміло, що задля остаточного припинення всієї цієї злоякісної “воссоєдінітєльной” метушні необхідна звичайна сила, національна влада та визначені й точні закони про антидержавні дії, але такого ми поки собі (як це видно кожному) за роки незалежності дозволити не могли. Бо, чимало й досі тиняється по наших владних верхах (та, з нашого ж недогляду) таких, кому цю несподівану незалежність, як то кажуть: “і з’їсти гірко, й виплюнути жалко”. От тут, на цій не лише загально- національній, а й загально- людській справі, — кожен би себе й показав: як не патріотом так непримиреним українофобом. Тут ми всі й побачили би остаточно: хто є хто. Отже, за всіх умов, а нам необхідно мати свій Меморіальний Інститут. Чи музей? Великої різниці мабуть немає, бо він повинен бути тим і другим одночасно. Меморіальний Інститут або Інститут Національної Пам’яті України (втім і найліпшу назву можна віднайти разом) мусить бути сховищем з якого завжди можна довідатися не лише про імена патріотів, героїв та ґеніїв України, але й про імена всіх її зрадників та катів; та за всі часи. Бо, ще раз підкреслимо цю унікальну обставину: наш Голокост тривав не 12 років, він розтягнувся на довгі століття.
До речі, сьогодні жиди всього світу відмічають пам’ять отих знищених Гітлером 6 мільйонів – Днем Голокосту 19 квітня. А, чому ж ми нічого не відмічаємо з приводу наших власних втрат? Адже нас було знищено набагато більше: закатованих, розстріляних, виморених голодом… А слід би й нам відмічати День Голокосту; скажімо, на ту ж дату їх “Вєлікой Октябрьской революціі”.