Аналітична історія України

Автор: Боргардт Олександр
Год: 2008
Язык: украинский
Жанр: История

Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:

У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року.
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.

Перейти на страницу:

Незалежна держава то й окремий нарід, суб’єкт цієї держави. Отже з тих самих пір, вже більше восьми століть існують окремо український та російький народи. А той, хто бреше нам сьогодні про те, що “ми одін народ” – бреше абсолютно свідомо, порядкуючи цим якісь свої брудні політичні гешефти. Сучасні гешефтмахери від історії промовчують все. Про відокремлення колоній від Києва пригадують у трьох рядках, згадуючи всього й тільки про Київ, що:

Насамкінець у 1169 його взяв приступом і розграбив син Довгорукого Андрєй Боголюбский. З цього часу Київ уступив першість в Руській землі Володимиру на Клязьмі.

(И. Заичкин, И. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.73)

Як бачимо, і в часи Боголюбського писали точніше. Але, не вченими тепер робиться російська історія, та такою є – котиться по часі ніби та снігова куля, облипаючи замовчуваннями, недомовками та відвертою брехнею. Це давно вже не наука про минуле, радше цензура того, що було; рясно дописана безоглядною брехнею. А звідти й оте одвічно брехливе – “ми одін народ!”

Про самого героя подій, князя, що виборов у Київа незалежність північних колоній, В. Ключевський пише не без відтінку певного суму, що ми й подаємо без перекладу:

В лице князя Андрея великоросс (тільки народився й вже великій, О. Б) впервые выступил на историческую сцену, и это выступление нельзя признать удачным.

(В. Ключевский, Сочинения, т.1, Москва, 1956, с. 324)

Цей російський історик, на відміну від пізніших, тверезо оцінює особистість А. Боголюбского: сполучення відчайдушності та боягузтва, підступності, жорстокості, чварливості і свавілля (нагадаємо, що князя вбили мало не його близькі). Але, це один в один ті самі риси, що відзначали й наступних великоросів на історичній сцені. Бо, хіба в чомусь іншими були Іван ІІІ та Іван IV, Пєтр І?

Справа в тому, що характер подібних правителів формували неписані закони суспільства, в якому вони жили, а переліченими їх рисами підтримувалося саме работоргове суспільство. Бо те, що проіснувало стільки століть повинно було забезпечувати свою внутрішню стійкість за рахунок певної системи зворотніх зв’язків. Коли ці зв’язки рвалися (скажімо за волею правителів) наступав Смутний час (Смутноє врємя).

Як же було з народами, тепер двох різних держав? За часи після 1169 обидва народи не контактували півтисячоліття, аж по XVII ст., а за цей час змінилося стільки поколінь, що по цьому ми не тільки не один нарід, але й не брати; а як насправді, то навіть і не свати. Різні народи, а як так -не може бути жодних там “воссоєдінєній”. А саме так відзначали 1954 річницю отієї зловісної Переяславської угоди.

Для нас важливим тут може бути єдине: після відокремлення будь–яких колоній утворюються дві окремих держави, та всі подальші відносини поміж ними регулюються та направляються тільки міжнародним правом. Яке жодних там “воссоєдінєній” не передбачає. Бо, усе що було по тому 1654 є тільки звичайною імперіалістичною аґресією. А це означає, що й будь–які наслідки цієї аґресії є в протиріччі з правом.

Зазначимо для себе ще раз, що в подібній ситуації порядні люди з колишніх європейських колоній, навіть зберігши спільну з минулою метрополією мову, не слиняться до її громадян із братськими поцілунками, брешучи їм, попри всяку реальність, що “ми братья”, не кажучи вже про оте “ми одін народ”.

Чи ж бачили ви, чи чули колись від когось, щоб із таким неподобством лізли мексиканці до еспанців, або американці до англійців?

Треба ж мати хоч би сліди сорому чи сумління дорогі панове, оті що на схід від Перемишлю! Потрібно ж нарешті якось цивілізуватися, хоча би й у ХХІ ст.!

* * *

Отже, ми більш–менш і розібралися - хто є хто: що воно була та є Україна, та звідки побралася Росія. Як бачимо, отой їх прищеплюваний нам комплекс колоніальної меншовартості передбачає ще звичайне занедбання елементарної логіки, найпримітивніших законів мислення.

* * *

Розглянемо ще раз передкиївський період, коли ще не було не тільки Великоросії, а навіть Московщини.

Передкиївський період це був період формування єдиного народу з балтів, ґотів та гунів. Слов’ян, як їх відразу охрестили ромеї, або українців, як їх можна називати тепер, знаючи подальшу історію, за якої нових етнічних змін не відбувалось. Як можна думати, авари вже в часи правління щастивого Бояна (568–604) зуміли відподити на час колишню силу каганату Белембера, але принесли з собою й дещо від’ємне. Щось на кшталт певної ксенофобії, яка згодом та в сполученні з християнством надійне ізолює Київ від тюркського світу Великого степу. А ця ворожнеча буде геополітично смертельною для Києва, якого від степу не відділяють жодні відчутні (або придатні для захисту) кордони. Є всі підстави пошукувати причини цієї ворожнечі ще в отій азійській державності, що її китайці називали “Імперією Жуань-жуань” та яка десь між 350 та 550 простягалась від манджурських кордонів та по Аральське море. А оскільки її провідною військовою силою була та сама важка опанцерована кіннота, яку згодом 568 привів із собою на захід Боян – є всі підстави вважати, що керівною силою в Жуан–жуані були авари (або “білі гуни” за Аврелем Штейном).

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?