Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
Атанас Далчев
МЕТАФІЗИЧНИЙ СОНЕТ
Даремно свій талан клянеш і тлінну плоть
висміюєш, душе, впадаючи в злорадство:
потужна міць твоя і все твоє багатство —
від тіла, що його так легко побороть.
На нього ремствуєш і в нім живеш нерадо,
але воно — твій слух, твій голос і твій зір,
без відчувань його не вийшла б ти надвір,
була б сама в собі зачинена, монадо!
Лиш плоттю живлена твоя могуть росте,
володарюєш ти на світі певно й сміло,
допоки чахне й схне за тебе смирне тіло.
А чим же ти йому відплачуєш за те?
Невдячнице, коли злітаєш в славі й сяйві,
лишаєш тут його, немов одежі зайві!
Димитр Методієв
* * *
Не пам'ятаю, спав я чи не спав,
заслуханий у шум ріки гірської,
коли той сміх дівочий пролунав,
лукавий сміх в нічному супокої.
Замерехтів і зник — зоря між гір.
Дивився місяць у вікно звабливо.
І вийшов я, послухавшись, надвір,
побачив світло на траві, як мливо.
Подвір'я батьківське. А там хатки —
поснулі вже. Покриті тьмою доли.
І світить стремено віддалеки —
десь в глибині порожньої стодоли.
Дівочий сміх. І вічний шум ріки.
І дні, котрі не вернуться ніколи…
ЕЛЕГІЯ
Дощі січуть. Уже й душа промокла.
Лизне машина фарами вночі
вікно моє — і знову тьма, як поклад
вугільний; і січуть, січуть дощі.
Червоне листя, вчавлене в болото.
Німі книжки. Холодна самота.
І знову — стук у шибку. Хто там, хто то?
Сумна, бездомна стукає сльота.
Ах, вірити я прагну, що про мене
бодай одна душа в цей дощовій,
в це завірюшшя темне і студене
подумає! Вона — рятунок мій.
Дощі січуть. Вітри — немов сирени.
І я, мов осінь, — в зморі смерковій.
ПРОВІНЦІЙНИЙ СОНЕТ
На мотузку натужно горобці
цвірінькають, завівши ніби чвару.
Листків опалих перших промінці
змітає звільна жінка з тротуару.
Провінція. Неділя. Ранній ранок.
Чи я тут був, чи ні? Як метроном,
лунають кроки. Світиться кружґанок,
і пахне так пампушками і сном.
Я йду. Містечко пригортає наче.
А вулиці ведуть назад… Щемить,
щемить і каже серце нетерпляче:
«Он, в тому домі, що в садку стоїть,
на ліжку білосніжнім кротко спить
твоє дитинство, з виснаги гаряче».
Іван Давидков
СОНЕТ
Я йду, щоб наново тебе створити,
твоїм думкам дать глибшу глибину,
твоїм дорогам — слово й вільні ритми,
твоїм безсонням — зірку весняну.
Я йду, щоб розбудить єство тривожне,
щоб клич марнот з душі твоєї щез.
Щоб застелить твоє пошлюбне ложе
плачем дитини й покликом небес.
Твоєму сміху дам безсмертя нині,
дам невмирущість і твоїм сльозам,
та тільки ти навік од мене скрий,
що я — лиш вигаданий бог, котрий
молитву воздає брунатній глині
і в тьмі її зникає мовчки сам!
РОМАНТИЧНИЙ СОНЕТ
Тебе з душі моєї хочуть вирвати вітри,
ці вихори осінні, ошалілі,
ти ж обертаєшся в росини білі,
гориш багаттями надвечори.
Твій шлях одлунює в струмків сріблястім дзвоні,
мені ти світиш крізь листків сувій,
я чую в кожній пісні голос твій,
і в маренні дерев, що вздовж дороги йдуть по оболоні.
Як стане місяць на раменах дня, що заховався за горою;
я викрешу вогонь польотом птиці,
щоб освітити сивий суходіл.
Твій образ просяйне тоді переді мною,
немов у виноградних гілок плетениці
забуте гроно, сповнене гудінням бджіл.
АРИТМІЯ
Перейти на страницу: