Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
Де ніжного страждання ненасить
І хміль од втіхи-спогаду горить.
* * *
Ніч западає темна, а з темнот
Зірниця смертовісна постає;
Моя душа, спечалена стокрот,
Ще вірить у відродження твоє.
Хай гусне морок, хай летить з висот
Убивчий промінь, — відаю: проб'є
Година ранку, збудиться народ
І сам себе з кайданів розкує.
Хай душить пітьма, буду далі йти,
Син Наїрі, невпинний мандрівець,
Я йду з віками болю й гіркоти.
Скривавлений мій краю, ти — не мрець;
Тож вірою, мов сонцем, засвіти!
Священний шлях, величний твій вінець!
Єгіше Чаренц
ЧЕРВОНИЙ СОНЕТ
Поет завжди з людьми,
коли шумить гроза.
Валерій Брюсов
Палає, мов кинджал, добутий з давніх піхов,
Багряне майбуття, добуте з днів старих.
Не поховати світ, що волею задихав,
Не взяти навесні ріку в закови криг.
Чого жадає ще безмисля ваше вбоге,
Скорбота вашого вмираючого дня?
Те не зруйнується від вашої тривоги,
Що оспівав поет, все інше — порохня!
Дні невблаганно йдуть, їх зблискування скоре
Нагадує шабель оголених блакить,
Коли на ворогів завзяття йде суворе.
А я, поет, ловлю натхнення мудру мить,
Зникає день за днем, а пісня все поборе:
Вона, як та стріла, в будущину летить!
З ЕСТОНСЬКОЇ
Маріє Ундер
ПРИКРАШАЮЧИСЬ
Цю сукню я давно не одягала —
були часи скорботності й страждань.
Тепер цвіте в душі мільйон жадань,
і музика звучить хмільна й зухвала.
Цю сукню я давно не одягала —
прийди, коханий! Де троянди грань?
Де хліб і вина наших святкувань?
Де наших зустрічей сяйниста зала?
Та чи зберіг в собі тонкий єдваб
донині пахощі люботи й зваб,
минулих радостей п'янку приміту?!
Під шовком плоть моя палахкотить,
ламається, як ваза, що вмістить
не годна більше вибухлого цвіту.
ЕКСТАЗ
Ах! Пречудове це життя земне,
жага безсмертності в могутній крові.
Клич радощів кохання, клич любові
проймає і захмелює мене.
Вже сукня з мене впала, і стидне
спадає все, як одяги шовкові,
бо жінка в одязі, неначе в схові, —
нехай краса відкритістю сяйне.
Чому геліотроп так щедро пахне?
Чи нині зміниться моє життя?
Ах, я така — моя краса причахне,
п'є з мене вроду кожне почуття.
Спустошую з вікна життєву касу,
як смертниця, що обмаль має часу.
РОЗЛУКА
Ніжнішаєм, ніжнішаєм, а далі —
притулок сліз. Коштовні скарби — з вій.
Здається, підхопив нас буревій;
дихання два зійшлись в одній печалі.
Кімната погасає в тьми проваллі —
чому ж я, цей щасливий острів свій
покинувши, повинна без надій
прощатися на скорбному причалі?
До льодових слідів твоїх крило
поли моєї впало… о, дороги,
ми перед вітром хилимо чоло;
На вас, пригнічених, наступлять ноги
тих, що від щастя йдуть у далечінь.
Зі мною скрізь розлука, наче тінь.
ХІБА МОГЛА Б Я СПАТИ
Хіба могла б я спати, милий мій,
коли кохаю так несамовито!
Підлогу сріблом місяця залито,
ряхтіють зорі в безвісті німій.
Хіба могла б я спати, милий мій,
коли жагу розкрито й розповито,
і можу, смуткові сплативши мито,
сто щасть обняти в радості одній?!
Я чую в плоті пурпурне палання,
віддамся хвилям щастя — понесуть
і розіб'ють — це відаю зарання,
та що з того, коли палає грудь
і туга тисне — ти про все забудь! —
як перша туга або як остання…
* * *
В моїй шовковій блузці — я ж не винна —
зблукали твої пальці самохіть,
і розстебнулась брошка, й, наче цвіть,
відкрилася бентежна дивовина
Перейти на страницу: