Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Ну, тоді годі тринькати гроші, — зрадів батько і пішов із сином додому. Скрізь він хвалиться сином-ковалем.
Батьковому братові хотілося побачити, чого навчився племінник, і він попрохав його викувати дві сохи, пообіцявши за гарну роботу добре заплатити. Дядько дав заліза і спитав, скільки треба вугілля.
— Чотири пуди, — сказав майстровий.
Дядько витріщив очі і подумав: «Видно, добре його навчили!», та мовчки дав паливо.
До сніданку кував хлопець, але соха не виходила.
Прийшов дядько поглянути, що племінник викував. Побачивши, як той гамселить молотом, спитав:
— Скоро соха вийде?
— Вийде, але не соха, — відповів племінник, — коли хочете, зроблю вам добрячу косу.
— Та роби косу!
Вже й обід минув, а хлопець усе кував. Прийшов дядько поглянути, яка там коса, і побачив, що заліза вже мало, а коваль усе гупає по кувадлу.
— Де ж коса, чи вже готова? — спитав дядько.
— Ні, не вийде й коси. Але, якщо хочете, зроблю хорошого ножа.
— Ну, то змайструй ножа!
Хлопець роздмухав міхом великий вогонь, розпік рештки заліза і заходився знову кувати.
Ввечері дядько знову завітав до кузні, але ніж так і не був готовий.
— Ніж не вийде, — сказав коваль, — та якщо хочете, я зроблю вам такий пшик, якого ви ще не бачили!
— То зроби хоч пшик, коли нічого іншого не вмієш, — погодився дядько.
Хлопець зібрав докупи решту залізяччя, кинув у воду — а вона пш-ш-шик!
— Ну як, хороший був пшик? — запитав племінник.
— Хвацько! — похвалив дядько. — А скільки ж тобі за роботу?
— Дайте мені п'ятдесят, це для вас небагато.
— Твоя правда, — мовив дядько, — п'ятдесят ти одержиш.
І всипав ковалику п'ятдесят різок.
Дізнався батько про «успіхи» сина та й віддав його знову до коваля вже по-справжньому вчитися ремесла.
Ножик
Приїхав пан з далекої дороги до свого села, на станції зустрічає свого слугу:
— Ну що ж, Мартине, чи все у нас дома гаразд?
— Все, Богу дякувати, — каже Мартин, — тільки ножик наш отой маленький поламався…
— Тільки б і лиха було! — каже пан. — Чого ж він поламався?
— Поламали, як із наших коней шкуру здирали.
— Як? То вони поздихали?!
— А поздихали, пане!
— Чого?
— А як заслабли пані, то тих дохторів возили рано і ввечері… То мусили поздихати!
— А чого ж то пані слабі були?!
— Тоді, як двір наш горів, то пані насилу вискочила з пожару, та злякалися дуже, заслабли та й вмерли — царство їм небесне.
Опришок-сміхованець
Жив коло нашого села один багатий-пребагатий дідич. У нього було всього досить, та не мав дітей. Так і зістарівся, й умер. Лишилася вдовою його пані Ядвіга, що й доти не дуже була йому вірна. Коли вже добре зморщилася, зуби повипадали і почала недобачати, то схотіла мати нового чоловіка. І не якогось діда, а такого леґіня, котрому в селі немає пари. Як буде йти вона із ним дорогою, то аби пташки співали від утіхи, а дівчата — тріскали від злості. Люди кепкували:
— Стара баба, як холера, а ще хоче кавалера.
— В її голові уже сім літ не метено.
Дізналися про наміри пані й Довбушеві опришки.
А серед них був один опришок — великий сміхованець. Бувало, як щось скаже, то і мертвий може розреготатися, а коли щось зробить, то лазили по землі від сміху. Отому сміхованцеві Олекса Довбуш і сказав:
— У пані Ядвіги повні міхи золота — треба все роздати бідним людям. Не підемо до неї цілою ватагою, доста тебе одного. Засватай її і ґаздуй так, як треба.
— Добре, Олексо. Завтра зранку буду в її палаці.
Опришок одягнувся, як молодий принц, і пішов до пані. Став перед нею й каже:
— Хочу, аби-сьте були, слічна пані, моєю малжонкою. Я вас буду кохати, як сіль в оці чи як кольку в боці…
Пані вже недочувала й не дуже збагнула, що він говорив. Витріщила підсліпуваті очі й дивилася на файного, міцного, як дуб, леґіня з підкрученими вусами.
— Такий мені до серця, — сказала. — Даю згоду бути твоєю малжонкою.
— Дзенькую, пані Ядвіго. Тепер нам треба їхати до мого палацу, де я маю родичів. Там справимо й весілля.
Пані Ядвіга втішилася, що панич її бере до свого палацу.
— Добре, мій коханий, я готова їхати, але спочатку треба забрати на фіру все золото з пивниць. Іди запрягай коні.
Опришок запріг найміцніші коні до найбільшого воза. Склав на нього десять мішків золота і каже:
— У наших горах, пані, такий звичай, що як везуть молоду, то зав'язують їй очі, аби не виділа, куди має тікати від свого чоловіка.
— Я не думаю тікати від такого лицаря, як ти. Але як є у вас такий звичай, то не буду його касувати. Зав'язуй мені очі.