Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Але тітка вже обернулася до мене.
— Костюми! — радісно мовила вона, та щойно це слово вилетіло з її рота, як Олів повідомила:
— У нас дуже мало грошей на костюми.
Усмішка тут же зникла з лиця тітки Пеґ.
— Чорт забирай! Я про це зовсім забула.
— Нічого страшного, — сказала я. — Я куплю все, що треба, у Ловцкі. Емансипе носили простенькі сукні.
— Прекрасна ідея, Вівіан, — мовила тітка. — Я знала, що ти залагодиш це питання.
— За якнайменшу суму, — додала Олів.
— За якнайменшу суму, — погодилася я. — Якщо треба буде, то докину зі своїх.
Розмова тривала: усі, крім містера Герберта, ввійшли в азарт і пропонували свої ідеї для шоу, а я тим часом пішла в дамську кімнату. А коли вийшла звідти, мало не налетіла на вродливого молодого чоловіка у широкій краватці і з вовчим виразом обличчя, який чекав на мене в коридорі.
— А твоя подружка — гарнюня, — сказав він, кивнувши у бік Селії. — І ти теж.
— Нам про це вже казали, — відповіла я, не відводячи погляду.
— Хочете поїхати до мене додому, дівчата? — запитав він без усяких там церемоній. — Мій друг має машину.
Я придивилася до нього уважніше. Виглядав він геть підозріло. Такий собі вовк, який щось замислив. Не з тих, з ким варто сваритися чемній дівчині.
— Можливо, — відповіла я — і не збрехала. — Але спочатку нам треба закінчити зустріч із нашими колегами.
— Колегами? — пирхнув він, обвівши поглядом наш столик, за яким зібралися чудні й галасливі екземпляри: розкішна артистка, здатна довести до інфаркту своєю красою, неохайний сивий чоловік у самій сорочці, висока, недбало вбрана немолода жінка, низька штивна пані, стильно одягнута заможна леді, приголомшливий красень із виразними рисами лиця й елегантний молодий темношкірий чоловік у бездоганно скроєному костюмі в тонку смужку. — І чим це ви таким займаєтеся, лялечко?
— Театром, — відповіла я.
Нібито ми могли займатися чимось іншим.
Наступного дня я прокинулася, як завжди, рано-вранці — з похміллям, типовим для літа 1940 року. Моє волосся тхнуло потом і цигарками, а руки й ноги переплелися з руками й ногами Селії. (Ми таки поїхали з «вовком» та його другом — думаю, тебе шокувала ця новина, — і нічка випала напружена. Я почувалась так, ніби мене щойно виловили з каналу Ґованус.) Прийшовши на кухню, я застала там містера Герберта: той сидів, спершись чолом на стіл і чемно згорнувши руки на колінах. То була нова поза для нього — нове дно меланхолії, сказала б я.
— Доброго ранку, містере Герберт, — привіталася я.
— Я готовий розглянути докази, які це підтверджують, — відповів він, не відриваючи чоло від стола.
— Як ви сьогодні почуваєтеся? — поцікавилась я.
— Блаженно. Пречудово. Піднесено. Наче султан у своєму палаці.
Він так і не підняв голови.
— А як поживає сценарій?
— Май Бога в серці, Вівіан: перестань мене розпитувати.
Наступного ранку — і ще кілька ранків опісля — я застала містера Герберта в тій самій позі. Я не розуміла, як можна так довго сидіти, спершись чолом на стіл, і не дістати розрив аневризми. Настрій його — як і череп — вперто не піднімався, принаймні я цього не бачила. А записник тим часом лежав біля нього — він його й пальцем не торкнувся.
— З ним нічого поганого не станеться? — запитала я тітку Пеґ.
— Написати п’єсу не так легко, Вівіан, — сказала вона. — Проблема в тому, що я прошу його написати щось хороше, а раніше я ніколи про таке не просила. І тепер йому голова пішла обертом. Але я думаю про це так. Під час війни британські військові інженери завжди казали: «Ми зможемо це зробити, навіть якщо це неможливо». Театр працює точно так само. Як воєнна машина! Я часто вимагаю від людей більшого, ніж те, на що вони здатні. Принаймні колись вимагала, перш ніж постаріла і серце моє зм’якло. Тому я вірю, що містер Герберт упорається.
Я в це не вірила.
Якось ми із Селією прийшли додому пізно ввечері — як завжди, під мухою — і перечепилися через тіло, яке лежало на підлозі у вітальні. Селія скрикнула. Я ввімкнула світло й побачила, що на середині килима лежить горілиць, згорнувши руки на грудях, містер Герберт. Я вже злякалася, що він мертвий. Але він кліпнув очима.
— Містере Герберт! — вигукнула я. — Що ви тут робите?
— Пророкую, — сказав він, не ворухнувшись.
— Що… що пророкуєте? — перепитала я: язик у мене заплітався.
— Кінець, — відповів він.
— Ну, тоді спокійної ночі, — я вимкнула світло.
— Прекрасно, — пробурмотів він, коли ми із Селією побрели далі до своєї кімнати. — Ніч у мене точно буде спокійна.