Казки народів світу

— Ха-ха-ха! — зайшовся сторож сміхом.— Пожаліти, кажеш? А чи знаєш ти, жінко, що я — Безжалісний?! Я — сторож Богації, сторож усіх її багатств. Діти твої тут. Тут і інші викрадені діти. Але я тебе не пожалію!..

Мати, плачучи, впала на коліна, благала сторожа, надіючись якось пом’якшити його серце. А він лише глумився із щирих материнських сліз.

— Саме тепер,— сказав він,— через кілька днів твоєму синові Войнічелу виповниться стільки років, що його можна посилати на війну! Він служитиме нашій королеві. Він здобуде для неї нові багатства, а сам загине. Зрозуміла? Загине на полі бою!

— Загине? Мій Войнічел загине? — заламала мати з горя руки.— А моя дівчинка Гарнікуца? Що станеться з нею?

— Вона в золотих покоях королеви. Разом з іншими викраденими рабинями вона тче полотно, щоб збільшувати багатства королеви.

Два дні й дві ночі плакала мати, благаючи Безжалісного. З її сліз біля палацу утворився ясний та чистий струмок, і води його потекли вниз. На третій день, коли Войнічела разом з іншими хлопцями мали посилати на війну, сторож відчинив мідні ворота й сказав матері:

— Королева передала — вона згодна відкласти похід хлопців на війну, якщо ти віддаси їй своє материнське серце.

— Віддам! — прошепотіла мати.— Аби тільки мій син не йшов на війну грабувати й убивати людей...

Вона вирвала серце з грудей і віддала його.

Сторож зареготав, задоволений з того, що вдалося обманути жінку: вирване серце не рятувало сина від походу. Він схопив серце матері й поніс його Богації. Королева на радощах звеліла кинути серце до інших скарбів.

А вимучене серце, сповнене великою материнською любов’ю, стало так гаряче гріти, що від його тепла розтопилися всі кайдани невільників і розвіявся отруйний запах. З відімкнутих темниць вийшли хлопці й дівчата. Вільні й радісні, вони збиралися в розкішних садках.

Побачивши це, королева перелякалась і разом із своїми прислужниками сховалася в потаємному підземеллі.

На місці, де мати вирвала своє серце, виріс величезний кущ троянд, усіяний прегарними квітами. Попід кущем тік струмок материнських сліз. Тут і зустрілися Войнічел та Гарнікуца. Відколи вони були в палаці, не бачили одне одного. Тепер вони не могли наговоритися, розповідаючи про себе та згадуючи матір... Брат і сестра так і заснули біля куща, думаючи про матір.

Схилившись над головами Войнічела й Гарнікуци, трояндовий кущ пестив їхні обличчя й ніжно шелестів. Той шелест перетворювався в хвилюючі слова, що лилися у вуха братові й сестрі.

І діти проснулися. Войнічел заграв на ріжок і всім, хто підходив на цей клич, розповідав про те, що почув від троянд.

Запалені справедливим гнівом, викрадені сини озброїлися мечами, що готувала для них Богація, і зайшли в палац. Хлопці знищили королеву, Безжалісного та усіх її прислужників і вщент зруйнували все королівство Богації. На місці золотого палацу виникла родюча земля.