Марш Радецького та інші романи

Тим, про кого таке говорили, справді не позаздрив би. Навіть ротмістр Тайтінґер, який, подейкували, в інших полках був учасником кількох дуелей зі смертельним кінцем, не той став. Тимчасом як декотрі крикуни й вітрогони поробилися тихі й маломовні, завжди неголосного, сухорлявого ласуна ротмістра опосіла дивна нетерплячка. Він більше не міг годинами висиджувати самотою за скляними дверима цукерні, поглинаючи тістечка, або сам з собою чи з полковником мовчки грати в шахи або доміно. Він боявся самоти. Він просто-таки чіплявся за товаришів. Якщо ж нікого з них поблизу не траплялося, то він заходив до першої-ліпшої крамниці й купував там непотрібну абищицю. У крамниці він довго стояв і правив марні й дурні теревені з крамарем, не наважуючись піти собі, хіба що раптом помічав за вікном якогось байдужого знайомого, на котрого тут-таки й напосідався…

Аж так змінився світ! Казино обезлюдніло. Облишено гуртові походеньки до закладу пані Резі. Ординарці били байдики. Коли хто замовляв собі чарчину горілки, йому здавалося, що саме з цієї чарки всього кілька днів тому пив Татенбах. Правда, старі анекдоти ще розповідали, тільки ніхто більше не сміявся вголос, а хіба що всміхалися декотрі. Лейтенанта Тротти тепер ніде не було видно поза службою.

Здавалося, якась моторна чарівна рука змила з обличчя Карла Йозефа прикмету юності. В усій цісарсько-королівській армії неможливо було знайти ще одного такого лейтенанта. Йому здавалося, ніби він тепер має вчинити щось зовсім особливе, проте далеко навкруги нічого особливого не помічалося. Було цілком зрозуміло, що він мусить перевестися з цього полку до іншого. Та він усе шукав якогось тяжкого завдання. Насправді ж він шукав для себе добровільної покути. Сам він не вмів цього висловити, але ж ми можемо сказати це за нього: його невимовно гнітило, що він став знаряддям у руках біди.