Донор для небіжчика

— Це не має значення.

— Як знаєте, — хірург підвівся зі стільця. — Ви не заперечуєте, якщо я закурю?

— Ні, — Герман простежив, як Лозинський виходить із кімнати, але не рушив слідом. Куди він дінеться…

Той повернувся з кухні із запаленою цигаркою в роті і знову сів на стілець.

Як дивно й безглуздо складалася ситуація…

Лозинський зробив кілька глибоких затяжок, щось обмірковуючи, й нарешті сказав:

— Ваша історія — це найнеймовірніше, що мені доводилось чути. І навряд чи я міг би в неї повірити, якби не бачив вас зараз прямо перед собою… Незважаючи на те, що у світі останнім часом відбувається багато страшних і непояснених речей… Справді, щось коїться… Але багато чого у вашій розповіді… Ця непохитна впевненість у деяких моментах, візит до мене — все це виглядає абсолютно нелогічно.

— Що саме? — Герман відчув, як палючий крижаний стрижень пронизує його хребет.

— Ну, наприклад, не можу зрозуміти, чому ви вважаєте саме мене винним у своїх… своїй біді. Річ навіть не в мені особисто — як ви узагалі можете звинувачувати когось у кошмарі, що відбувається з вами, — ось що я маю на увазі.

— Я так і знав, що ти спробуєш викрутитися, Добрий Лікарю! — погрозливо проскрипів Герман і подався вперед, ледь стримуючись, щоб не схопити Лозинського за горло й не почути хрускоту його шийних хребців. — Я це знав!

Хірург бачив, що для нього настав критичний момент.

— Я хочу сказати… Якась випадкова жінка… Адже вам зовсім не відомо, яким шляхом передається цей чортів вірус… І переливання крові тут може виявитися зовсім ні до чого. Який його інкубаційний період і скільки часу він перебуває у вашому організмі, ви теж знати не можете! Зрештою, у вас, як і в мене, немає ні найменшого уявлення, що за гівно ви підчепили взагалі! Я не знаю, щоб хто-небудь коли-небудь стикався з чимось подібним! Можете мені повірити, бо якби навіть сто чи двісті років тому трапився хоча б один схожий випадок, то сьогодні це вивчали б у всіх медичних вузах на планеті; існувало б щонайменше кілька десятків великих наукових праць! Я впевнений, ніхто не збирався завдавати вам шкоди!.. — Лозинський нарешті помітив, що перейшов на крик; він провів долонею по мокрому чолі, струсив попіл із цигарки просто на підлогу і вже тихіше додав:

— Усі ці ваші так звані факти… притягнуті за вуха.

Якусь хвилину в кімнаті було чути лише звук дощу, що доносився з вулиці.

— Отже, по-вашому, НІХТО НЕ ВИНЕН? — нарешті мовив Герман.

Те, що сказав хірург, якоюсь мірою його вразило — точніше, тільки одну частину його розуму.

Інша частина його Я наполягала (а ще дехто в глибині це просто знав) — Коли і Як він став жертвою Великої Недоладності, а саме — ПІВТОРА РОКУ ТОМУ В ХІРУРГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ ЛІКАРНІ. І що зараз перед ним сидить людина, яка провела йому переливання крові…