Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Живучи в печері, діва сльози точить із очей.
Витязь дівчину годує, наче лев своїх дітей,-
Принесе їй здобич, сам же йде, обходить світ оцей;
Окрім неї, знать не хоче більш нікого із людей.
Він мені, чужинцю, виклав повість днів своїх смутну,
Про кохану і про себе, про недолю їх жахну.
Скільки він зазнав страждання - я, шалений, не збагну!
Вмре він, діви не зустрівши, що кладе його в труну!
В безупинних мандрах схожий він до місяця ясного
І на мить коня не кине - дару цінного твойого;
Наче звір, людей боїться і не бачить анікого.
Горе нам, його згадавши! Горе тій, що вмре за нього!
Загорівсь я жаром левня, спопелів так само в горі,
Пожалів його, і серце стало люте, й думи хворі;
Я схотів знайти для нього лік на землях чи на морі.
Я вернувсь - мене зустріли владарі сумні й суворі.
Я царя просив пустити, він лютився: «Баламут!»,
Я війська свої покинув, їм завдав багато смут,
Тайно втік од них, звільнившись од кривавих сліз і пут.
Лік шукаючи для друга, я блукаю там і тут.
Він казав мені про тебе, як братався ти із ним.
Стрівся я з тобою, з левнем, незрівнянним, осяйним.
Де знайти його світило? Ти порадь, як побратим,-
Де знайти оту, що радість шле видющим, жаль - сліпим?»
Відповів Фрідон тужливим словом спогадів і мрій,-
Плачуть голосом співучим. Як вславлять їх плач тремкий?
Плачуть вдвох вони, терплячість втративши в душі своїй,
На троянди ринуть сльози, що бринять на вітах вій.
Дужий плач в рядах вояцьких залунав з усіх сторін,-
Не один роздер одежу, тіло дряпав не один.
Семирічну зніс розлуку сам Фрідон, і плакав він:
«Віроламний, змінний світе! - люта лжа твоїх годин!»
Простогнав Фрідон: «Немає слів сказати, як ти сяєш,
Ти, земне світило, з шляху сонце в небі завертаєш,
Ти життя і світлу радість в людські груди надихаєш,
Хи - планет небесних сяйво, всіх згубляєш і зжираєш.
Я без тебе зневажаю животіння кожну мить,
Прагну бачити тебе я, ти ж схотів без мене жить,-
Мій відхід тебе потішив, твій відхід мене гнітить,
І життя порожнє стало, і цей світ - огидна бридь».
Так Фрідон казав, і сльози падали, мов сніг в хурделі,-
Він затих, і всі затихли, все ущухло в цій оселі;
Зори людські чарували левні тужні, невеселі,
На очей озера чорні впали вій агатні стелі.
Увійшли вони до міста, до хоромин осяйних,
До палати справ державних, рад великих і значних.
Служники, чудово вбрані, стали вряд обабіч них,
Милувались Автанділом, шепіт захвату не втих.
Увійшли. Тлумився почет коло трону, на підножжі,
Сто людей сиділо рядом, всі державці та вельможі.
Левні сіли поруч - годі змалювать їх риси гожі!
Грали перли та кристали, на рубіни стали схожі.
Почалася учта. Ліпші трунки винесли для свята,
Частували Автанділа, наче сват частує свата:
Гнув столи чудовий посуд, страв оздоба пребагата.
Душе! Ти, узрівши левня, сяєш, полум'ям пойнята!
На світанку вщухла учта. Розійшлася челядь ласа.
До купелі Автанділа завели. В убір з атласа Одягли -
сто тисяч драхмів коштувала та прикраса,
Стан вгорнули у завої ще коштовнішого паса.
Кілька день пробув тут витязь, хоч не зносив супокою,-
Він з господарем на лови їздив, тішився стрільбою;
Віддаля і зблизька в звіра улучаючи стрілою,
Між Фрідонових мисливців рівні не було герою.
Витязь рік Фрідону: «Слухай! Длятись я не маю права,-
Хоч розлука із тобою - смерть мені, журба кривава,
Та вогонь ще інший мучить, що забуть його - неслава…
Поспішаю,- жде на мене дальня путь, важлива справа.
Хто з тобою розстається, плаче гірко від біди.
Та куди шляхи лягають,- мушу їхати туди;
Подорожній поспішає, не забарює ходи.
Десь край моря стрів ти сонце,- в ту місцину поведи!»
Відказав Фрідон: «Перечить щось тобі - мені не слід:
Інший спис у тебе влучив, з інших болів ти поблід.
Йди, хай бог тебе боронить, хай зазнає ворог бід!