Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Та скажи мені - чи зможу пережити твій відхід?
Ще промовлю: не подоба, щоб ішов ти сам в походи;
Дам тобі бійців сміливих для помоги і догоди,
Дам тобі виборну зброю, скакуна, що повен вроди,-
А без них троянда зблідне, не здолавши перешкоди».
Чотирьох рабів він вибрав - не вжахнуть їх вороги.
Дав йому риштунок добрий, неприступний для клюги,
Кусень золота червоний, зливок повної ваги.
Дав ще й огиря прудкого, дивовижної снаги.
Міцноногий мул придався - постіль виклали на мула.
Сам Фрідон поїхав з ними, і душа вродливця чула
Від наближення розлуки лютий біль в собі відчула;
Він стогнав: «Будь з нами сонце - нас зима б не огорнула!»
Вість, що витязь виїжджає, пролунала в місті всім,
Продавці плодів і шовку і містяни двір та дім
Всі покинули - їх лемент гуркотів, неначе грім;
Голосили: «Сонце никне! Плачмо всі, до нього йдім!»
До морського узбережжя левні вийшли із узлісь,
Де Фрідон зустрівся з сонцем, що небес лишило вись;
Із озер, сльозами повних, пруди крові полились,-
Розповів Фрідон, як бачив світлу бранку тут колись:
«Два раби сюди на берег привезли її в човні,
Білозубу, світлочолу - слуги чорні та страшні;
Я хотів її звільнити і погнався на коні,
Та втекли - замрів їх човен, наче птах, удалині».
Обійнялися обидва, заридали з тяготи;
Цілувались, їхні душі знов почав огонь пекти.
Розлучились побратими, друзі вірні, мов брати,-
Залишивсь Фрідон, поїхав витязь, прагнучи мети.
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА НА РОЗШУКИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Місяць вповні - витязь їде. Де блукань його межа?
Образ Тінатін уявний серце левня розважа. Каже він:
«Тебе я кинув. О недолі клята лжа!
В тебе - лік, що зцілить рану, слід отруйного ножа.
Чом, розлуко, трьох.героїв розлучивши, не даси їм утіх?
Камінне серце! - наче скеля, ти єси,
Бо тебе не можуть вразить навіть вбивчі три списи.
Ради тебе, діво, зрікся світу світлої краси!»
З чотирма рабами їде Автанділ над морем там,
Скрізь розшукуючи ревно Таріелові бальзам,-
І вночі і вдень він ронить сльози з кров'ю пополам;
Не цінніший за солому світ здававсь його думкам.
Всіх на березі морському він питав, чи тії люди
Сонця десь не зустрічали; так сто день блукав усюди.
Якось з пагорба побачив: стали валкою верблюди,
Караванники в задумі хилять голову на груди.
Караван стояв над морем, де шляхи - в усі кінці;
Чи стояти, чи рушати - завагались мандрівці.
На вітання левня чемно відказали люди ці:
Почали тоді розмову. Він спитав: «Хто ви, купці?»
Був Усам, людина мудра, ватажком їх каравану,
Склав хвалу він Автанділу, гідну виявив пошану,
Мовив: «Сонце, ти віщуєш радість, з неба нам надану,-
Ти зійди з коня, послухай, як попали ми в оману.
Ідемо з Багдада,- люди торговельного ми роду,
Магометової віри, що не п'ють маджарі зроду;
До царя морського в місто йшли, щоб там продать народу
Не якесь шовкове шмаття - ліпший крам всім на догоду.
Тут надибали над морем знепритомнілу людину,-
Він стогнав. Ми милосердно втерли з нього кров і піну;
Я спитав його: «Ти звідки? Як попав сюди, мій сину?»
Відповів: «Не йдіть у море - згинете, як я ось гину!»
Розказав він: «Ми з Єгипту йшли великим караваном,
Навантажили баркаса крамом, шовком злототканим,
Та наскочили пірати, потрощили нас тараном,-
Все пропало! Як не трапив я тим нелюдам поганим?»
Леве й сонце! Ця причина нас примушує стояти;
Як назад вернем,- зазнаєм ми стократної утрати,
Якщо рушимо у море,- пограбують там пірати;
Отже, зважитись не можем: чи спинитись, чи рушати».
Витязь мовив: «Гріх великий втратить в тузі блиск надій,
Бо ніхто з нас не уникне небом суджених подій.
Вашій крові запорука - яв могутності моїй:
Я ступлю меча свойого, як наскочить лиходій».
Караванники відчули захват з подивом навпіл:
«Не страшні, як нам, пірати левню, сповненому сил,-