Індоарійські таємниці України

За ними постали з океану білі кінь Уччхайшравас і слон Айравата, чарівна корова Сурабгі — сповнювачка бажань, чарівне дерево паріджата, коштовний камінь каустубга, мушля й булава. Останнім вийшов із Молочного океану Дганвантара, бог лікування і зцілення — він тримав у руках чашу з амрітою, напоєм безсмертя. Боги й асури кинулися до неї, щоб запопасти собі. Тоді Вішну обернувся неземною красунею і рушив до асурів. Ті, вражені, забули про все, а коли схаменулися, було вже пізно. Вони кинулися за богами навздогін, щоб відібрати амріту силою, але марно. З розпуки й скрухи асури забилися під землю й на дно океану.

А 14 коштовностей (чатурдаса-ратнам), добуті з Молочного океану, боги розподілили між собою. Півмісяць прикрасив зачіску Шіви. Чарівне дерево, білі кінь Уччхайшравас і слон Айравата дісталися Індрі, чарівна корова — семи мудрецям-ріші, що уособлюють на небі Велику Ведмедицю. Русалка-апсара Рамбга піднеслася до небесних музик — ґандгарвів. Лакшмі, морська мушля, булава й коштовний камінь каустубга дісталися Вішну, на пораду якого й добули амріту (МДИ, 68–72).

У давньоіндійській міфології Сура — персоніфікація хмільного напою, інше ім’я її — Сурадеві, «Сура-богиня». Або Варуні, «Варунина» — дочка або дружина Варуни, бога світоладу й моря, покровителя воїнського стану й царської влади, тотожного слов’янському Дажбогу, грецькому Посейдону, скіфському Тагимасаду й іранському Ахурамазді (детальніше див.: ТРС, 68–81). Сура також — «бог» (пор. протиставлення сура: а-сура — бог: не-бог).

Асури — нащадки мудреця Каш’япи та його дружин Діті й Дану, через що, за матерями, вони — дайтьї і данави. Данави ж — інша назва ядавів, племені Крішни та його старшого брата Баладеви, імена яких рясно відбиті на українському терені. Баладева, як і його плем’я, неабияк полюбляв спиртне, через що й звався Мадгупрія — «Медолюб». Саме надуживання спиртним, за «Махабгаратою», і призвело ядавів до загибелі — вони перепились і перебили один одного. Ядави ж тотожні літописним ятвягам, які й собі мають назву дайнови. У «Ріґведі» терміном асура означали всемогутніх Індру й Варуну, <162> а в іранській «Авесті» — Ахурамазду, верховне зороастрійське божество, ім’я якого означає «Асура Мудрий» (інд. asura = іран. ahura, інд. soma = іран. haoma, інд. sura = іран. hura). Одним з імен Індри є Сурапрія, яке воліють тлумачити як «Улюбленець богів», «Боголюб». Проте Індра був неперевершеним любителем соми, а сома й сура часто ототожнюються. Тож імовірніше буде тлумачити його ім’я Сурапрія як «Суролюб», у руслі ще одного його імені — Сомапрія, «Сомолюб» й імені Баладеви — Мадгупрія, «Медолюб».

Сура вважалася асурським напоєм, а сома — девівським, божественним. Жрецька традиція визнає вживання сури тільки при воїнських обрядах. Одноденний воїнський обряд ваджапея (санскр. peya = укр. пій у словах водопій, напій) передбачає колісничні перегони й пиття сури, при інших урочистостях забороненої. При обряді аґніштома жертвувач торкається рукою посудини з сомою, а його дружина — з сурою. З чого можна припустити, що чоловік при обрядах ототожнюється з Сомою-Чандрою-Місяцем, а дружина — з Сурою-Зіркою-Зорею (пор. укр. зоря — санскр. сур’я, а також слова весільної пісні: «Іде хлопець до дівки, як місяць до зірки»).

При обряді саутрамаяна (жертвоприносини на честь Індри) згадується посудина, в якій тримають суру — сураґраха (очевидно, санскр. ґраха, хінді ґрах тотожне укр. глек). При жертвоприносинах сураґраха ставилася на південному вівтарі (всього вівтарів — 4), де розміщувався жертовний вогонь ахаванья. Саме з сураграхи здійснювалося підношення сури богам. Залишки сури після жертвоприносин або випивали учасники їх, насамперед жертвувач і його дружина, або за належними приписами зберігалися. Оскільки сура викликала сильне сп’яніння, брахманам її пити заборонялося. Що ж до приготування сури, то для цього використовувалося підсмажене зерно, меляса, дріжджі, борошно, молоко й спеції (інжир, кориця, триплідник тощо). Все це мало чотири дні постояти, а тоді готувався хмільний напій.

У ряді давніх культур існує виразний поділ напоїв на наркотичні й хмільні, сакральні й звичайні. Це видно і з протиставлення соми й сури, хаоми й хури в індійців та іранців (хоч іноді сома й сура ототожнюються). Таку градацію, схоже, знали й давні слов’яни.

У сучасній Індії саморобну горілку називають сура, а заклад, де вона продається — суралая, сурашала (санскр. shala — «приміщення» споріднене з нашим зала й англ. hall; наявне воно і в нашому кошара (санскр. goshala — «місце корів», «корівник»). Можна припустити, що інд. сура, іран. ху<163>ра, укр. горілка — споріднені слова, причому українське слово тяжіє до іранського. Втім, українська мова знає інші назви горілки: сирівець, сурівець, сурівка, суровиця. Водночас рос. водка виявляє спорідненість з інд. варуні, тотожного сура, де вара (є і форма вада) в санскриті означає «вода», «рідина», «волога». Цей елемент наявний і в імені Варуна, бога моря, водних просторів і покровителя воїнів. Тож сура була воїнським, а ширше — народним хмільним напоєм. На бучних князівських пирах у Києві, оспіваних билинами, гідно представляли себе й предки сучасної горілки.