Таємниці розкриває санскрит
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «Таємниці розкриває санскрит». Краткое содержание книги:
Індійська історія знає цілу царську династію — Пала, яка у VIII–XII ст. правила на сході Індії — в Бенгалії та Біхарі. Кожен з її 18 царів мав у своєму імені компонент — пала, тотожний — па. Засновником династії був Гопала, дослівно «Захисник землі». Найвидатнішим представником династії був Дгармапала — «Захисник віри/дгарми», що уславився заснуванням знаменитого буддійського монастиря й університету у Вікрамашілі, сьогодні визначного наукового центру. Ще одним представником цієї царської династії був Махіпала, ім'я якого тотожне імені Махіпа.
Компонент Махі- є в багатьох термінах на означення царя: махіша, махішвара, махінатха, махібгуджа, махікшіт, махібгріт тощо (СРС, 506); чимало з них сьогодні — популярні чоловічі імена. Він входить також в імена й епітети божеств та міфологічних персонажів, які виявляють стосунок до України, найперше Вішну та його земних іпостасей — Рами й Крішни. Вішну входить до трійці верховних індуїстських божеств — трімурті, чиїм символом є тризуб. Вішну усоблює в ньому ліве вістря, бо ліве стосується саме землі та людей, а Вішну — захисник, охоронець світу, Всевишній; він час від часу спускається на землю в подобі тварини чи людини, щоб очистити її від зла й відновити лад і справедливість. Праве вістря в тризубі уособлює бог-творець Брахма, а середнє — бог-руйнівник Шіва; він же іконографічно й зображається з тризубом. Поклоніння всім трьом божествам на різних рівнях простежується в Україні. Божества Вишень і Кришень згадуються у «Велесовій книзі», писаній волхвами у ІХ ст., за понад сто років до прийняття Володимиром християнства. Прізвища Вишень і Кришень досі побутують серед українців, а на Черкащині навіть є місто Вишнопіль.
Тож Вішну має епітет Махідгара — «Земледержець», який сходить до давньоіндійського міфу про третю аватару (втілення) <168> Вішну. Коли під час потопу землю вкрила вода, Вішну прибрав подоби велетенського вепра, пірнув на дно океану, могутніми іклами підійняв землю й укріпив її так, щоб вона ніколи не занурилася знову. За цей подвиг Вішну отримав епітет Вараха, тобто «Вепр». Що відбилося згодом у назвах (Варахамула, Варахакшетра), іменах (Варахаміхіра, Варахасвамін, Варахагірі); останнє ім'я, зокрема, мав президент Індії в 70-ті роки — Варахагірі Венката Гірі; це ім'я дослівно означає «Вепр-гора» і сходить якраз до цього міфу про велетенського, як гора, Вішну-Вепра.
Доречно згадати, що вепр, поряд із биком, — символ чоловічої снаги і бойової могутності та відваги. Вепра глибоко шанували давні кияни, він був улюбленим об'єктом князівського полювання, веприну врочисто споживали на бучних князівських бенкетах. У похованнях Подніпров'я часті кабанячі ікла-амулети та щелепи з іклами. Поширений і зараз звичай колоти свиней на Різдво має цілком певне обрядове значення. Про поклоніння вепрові свідчить рясна «вепряча» гідронімія у водозборі Дніпра (СГУ, 97, 225, 441, 489 тощо).
Вепр надзвичайно поширений символ в іранців. У їхній міфології бог перемоги Веретрагна постає в подобі вепра — могутнього, гостроіклого і нестримного в бою. Іранське Веретрагна та індійське Врітрахан (досл. «Убивця Врітри») означають спільне індоіранське божество — Індру, котрий на іранському терені зберіг лише його епітет Веретрагна; цей епітет відбиває ще рігведійський міф про битву Індри зі злим демоном Врітрою, збережений в українських веснянках. На це понад сто років тому звернув увагу ще Іван Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу» (1876).
Індра в українському фольклорі виступає як Громовик-воїн (Іван Княжевич, Йван Громовик), Громовик-пастух, а Врітра — як злий цар Ворот або Воротар. Матір'ю Врітри була водна богиня Дану, тотожна українській Дані. Причому гімни «Рігведи» свідчать, що Індрі в його перемозі над Врітрою допомагав Вішну, а перемога Індри над Врітрою символізує настання Нового року, перемогу добра над злом, світла над темрявою, пробудження природи до життя після зими.
Вепр, поряд із биком та жеребцем, — символ родючості й снаги. У міфології балтійських слов'ян велетенський вепр із білими іклами з'являється з морських вод щоразу, коли їхньому священному місту Ретра загрожує якась небезпека. Цілком можливо, що назва слов'янського міста пов'язується з Врітрою або Рудрою, який тотожний слов'янському Родові і який дав назву літописному місту Родень у гирлі Росі біля Канева.
Епітети Махісута, досл. «Народжена землею», та Махіпутрі, досл. «Дочка землі», має Сіта, кохана дружина царевича Рами, кот<169>рий теж є втіленням Вішну, сьомим за ліком. І Сіта, і Рама — герої «Рамаяни», давньоіндійської епічної поеми, яка цікава для українця не тільки як високохудожній витвір індійського генія, але й як унікальна історична пам'ятка, ті чи інші реалії якої мають численні аналогії в українському фольклорі, звичаях, обрядах, уявленнях. Ці епітети Сіти й собі сходять іще до ведійських часів, коли вона шанувалася як богиня ріллі й дружина Індри, що означається «господарем поля». Міф розповідає, що коли Джанака, цар держави Відеха в Північному Біхарі, провадив ритуальну оранку землі, то в борозні зненацька з'явилося немовля. Бездітний цар удочерив дівчинку й назвав її Сіта, тобто Борозна. А Сіта в індійській міфології розглядається як утілення Лакшмі, дружини Вішну, яка уособлює щастя, багатство й сімейне благополуччя. На балтійському ґрунті індійській Лакшмі тотожна Лайме, так само як братові Рамі — Лакшману тотожне латиське ім'я Лайман.
Сюжет «Рамаяни» про битву царевича Рами зі злим демоном Раваном («Ревуном»), котрий викрав Сіту й ув'язнив її на своєму острові-столиці Ланка, — це своєрідний різновид міфу про битву Індри та Врітри, а ширше — відбиття календарної, тобто землеробської міфології. У «Рамаяні» функції Індри перейшли на Раму, і це суміщення на міфологічному рівні образів Рами й Індри полегшилося тим, що обоє вславилися успішною боротьбою проти всіляких демонів.
В українському фольклорі, як зазначає І.Нечуй-Левицький, найдавнішим втіленням темних зимових сил, що їх уособлює Врітра (український Ворот або Воротар), є дивної краси олень, якого побачила у вікно Господиня-Сонце й звеліла спіймати для неї. У «Рамаяні» злий Раван, перш ніж викрасти Сіту, підсилає до її лісової хижки, де та жила з Рамою у вигнанні, невимовної краси оленя, якого Сіта велить спіймати для себе і через якого, коли Рама кидається на лови, потрапляє в полон до Равана. У «Рамаяні» Раван викрадає Сіту зі священного лісу Дандака, а в Криму Птолемей і Амміан Марцеллін (II та IV ст.) фіксують Дандаку в землі загадкових таврів. Сіта одружується з Рамою за давнім кшатрійським (воїнським) обрядом сваямвара, дослівно «самобір», «самовибір», коли дівчина через певне випробування, переважно пов'язане з воїнським мистецтвом, сама вибирає собі чоловіка. Подібний звичай існував в Україні ще в XVII ст., про що, зокрема, пише француз Боплан у своєму «Описі України», в розділку «Як дівчата залицяються до парубків».
Семантика землеробського міфу помітна в «Рамаяні» в численних згадках про те, як в'яне й завмирає природа, коли Раван підступно викрадає Сіту. І навпаки, з визволенням Сіти все довкола оживає і розквітає.
Композиція «Рамаяни» повторює композицію рігведійського міфу: божество родючості полонять темні (підземні) сили, на його пошуки вирушає бог-чоловік, долає демонів-крадіїв чужої дружини й повертає на землю (воскрешає) божество. Це тема багатьох українських казок і веснянок, звучить вона і в «Іліаді», де через викрадення прекрасної Гелени, ім'я якої й означає «Сонце», і почалася Троянська війна. <170>