Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)
- Автор: Ріпецький Степан
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)». Краткое содержание книги:
Окремо описується діяльність стрільців в Наддніпрянській Україні, їх участь в українській революції.
Листопадовий акт звернув уперше чуйність УССтрілецтва також на небезпеку від заходу. І це не був припадок, коли в тому ж приблизно часі, під час бойових вправ кількох сотень Вишколу УСС, ми почули з уст сот. Д.Вітовського, якого сотня мала наступати на ліс в Дроговижі, таку нечувану досі бойову команду: «Поляки на краю ліса, мірник 800, скорий вогонь!» Вітовський перший вже тоді передбачив польсько-українську війну.
Після 4 листопада Австрія і Німеччина перестали бути в опінії українського громадянства його союзниками. З другого боку факт дальшої війни проти Росії, якої армія мала минулого літа і осени великі перемоги на галицько-буковинськім і волинськім фронтах, та поновлені репресії українського руху в Росії могли спричинити дезорієнтацію в думках і настроях суспільства та хаос політичних концепцій. Настала ідейно-політична криза. Бажання бачити Росію розторощеною було надто сильне, і воно далі проявлялось з незменшеною силою. Усі шукали розв'язки питання: на кого опертися? «Вісник Союзу Визволення України» писав у вступній статті з 14 січня 1917 р.: «…Нам українцям однаково віяв досі вітер в очі і збоку почвірного порозуміння і збоку осередніх держав… Тільки словні обіцянки тут і там, за якими не йшли ніякі факти або зовсім противні…» Усі шукали промінчика надії…
В тім часі президент З'єдинених Держав Америки В.Вилсон проголосив в своїм історичнім письмі до сенату з 22 січня 1917 р. відому засаду самоозначення народів, як передумову тривкого миру та запропонував, щоб «жаден народ не змагав до того, щоб простерти свою форму правління на якусь іншу націю, щоб кожному народові, малому, великому і могутньому дати волю самому рішати без перешкоди і загроження про форму свого правління та шлях свого розвитку…» Обидві українські політичні репрезентації: Союз Визволення України і Українська Парляментарна Репрезентація звернулись тоді до президента ЗДА В.Вилсона з окремими письмами, в яких вияснено національно-політичні постуляти українського народу в цій війні.
Союз Визволення України вислав до амбасадора ЗДА у Відні письмо такого змісту:
«Ваша Ексцеленціє! У відручнім письмі Президента ЗДА до сенату з дня 22 січня, піднесено великі слова про волю всіх народів і право кожного народу до самостійного державного життя.
У зв'язку з проголошенням тих великих слів, позволяємо собі звернути увагу п. Президента, що під російським пануванням стогне в неволі великий 35-мільйоновий український народ, позбавлений елементарних національних прав, навіть права уживання своєї мови в письмі й слові; що Росія, вирушивши нібито на визволення австрійських слов'ян і зайнявши Буковину і частину Галичини, заселені українцями, які користають під австрійським пануванням зі свободи національного розвитку, знищила тут всі придбання української національної культури, посуваючися аж до заборони українського слова.
Український народ в Росії все змагав і змагає до самостійного державного життя і згадане письмо п. Президента управнює нас до надії, що ті змагання знайдуть попертя у п. Президента, згідно з проголошеною ним засадою свободи і рівности народів.
Просимо передати це письмо Вашій Владі».[126]
Редакція ВСВУ подала такий коментар до повищого письма: «На голоснім письмі Вилсон не повинен спинитися, але в дійсності приложити руку до того, щоб бодай зблизити міжнародні відносини до того ідеалу, який він виставив. І коли Вилсонові діла не засвідчать про щирість його слів, його письмо буде тільки одним з прикладів пропасти між ідеалом і дійсністю». Повищі побоювання показались оправданими, бо теоретичні ідеї Вилсона не були застосовані при вирішенні української справи на мирових конференціях після першої світової війни.
На цьому місці треба ствердити надзвичайно відрадне явище, а саме, що в тій дуже тяжкій політичній ситуації, український народ розділений лісом багнетів і штиків, жив одною думкою та одними почуваннями. Обі часті роз'єднаної нації, весь час думали про себе, терпіли взаємними болями та змагали до одної спільної мети.
В тім самім часі, коли Союз Визволення України вислав до американського президента В.Вилсона, вище наведену заяву із постулятами українського народу, там, по другій стороні бойового фронту, організовані кола українського громадянства устами Ради Товариства Українських Поступовців в Києві склали також у першій половині лютого 1917 р. письмо до президента Вилсона, в якому, вітаючи його ідею про права недержавних націй на державну незалежність, поставили домагання, взяти під увагу також інтереси українського народу після закінчення війни. В тій заяві було, м. інш., сказано таке:
«Ми, заступники 35-мільйонової української нації, між ворожими державами поділеної і приневоленої братоубійчим виступати чийом у ворожих таборах, несказано почуваємо весь жах теперішнього становища недержавних народностей. У Росії народ наш позбавлено найелементарніших умовин для розвитку, аж до заборони національної мови, письменства, преси. Виходячи на люди з гаслом визволення австрійських українців, Росія за час окупації Галичини зруйнувала культурні здобутки і працю багатьох поколіннів, покинувши там по собі справжню пустиню. Але разом з тим і Австрія, заводячи автономію Галичини, щоб догодити дужчому тут елементові – польському, ставить галицьких українців перед перспективою нової підлеглости, нового утиску. Трагедія, що переживає український народ, ще збільшується тим, що справедливі його домагання національного самоозначення стрічаються з упертим нехтуванням з обох боків… Український народ хоче самим собою бути і завзято бореться за самобутнє існування й розвиток».[127]
Усе свідоме українство по обох сторонах бойової лінії стануло одним фронтом до боротьби за спільні інтереси усієї української нації. В заяві Ради ТУП-у до през. Вилсона бачимо вияв ідеї всеукраїнської солідарности. Хоч самі безсильні і пригнічені під тяжким режимом московського деспотизму, члени ТУП-у щиро бажали упімнутись перед форумом американської демократії також за галицьку Україну, яку так ганебно зруйнували російські «визволителі», та яку тоді Австрія плянувала передати під панування Польщі. На всіх українських землях росла й розвивалась здорова політична думка. Визвольна національна ідея діяла й ждала на слушний час.
Розчарування, пригноблення і песимізм, що в першім моменті опанували українське громадянство, не тривали довго. Із вічно живих джерел нації виросла віра у власні сили, що була скріплена новим гірким досвідом. Здезорієнтоване громадянство віднайшло знову мету своєї праці і боротьби. Тою метою була самостійна і незалежна Україна, збудована власними трудами і власними жертвами всупереч усім перешкодам. Передовим репрезентантом і носієм цеї ідеї власної сили нації було УССтрілецтво, і тому воно остало при зброї. З тою новою вірою, що спасення України може вийти тільки від неї самої, українське суспільство з тим більшим завзяттям вийшло на зустріч грядучим подіям.
Не довго прийшлось західньо-українському громадянству оставати в тій непевній політичній атмосфері. В першій половині березня 1917 р. надійшли з тої сторони бойового фронту несподівані, радісні вістки, що в Росії вибухла революція. Велика імперія, яка ще перед місяцем гнала свої мільионові армії на криваву різню, щоб загарбати чужі землі, не видержала воєнного тягару. Її слаба внутрішня організація, непідготованість до довшої війни, нездарність адміністрації, моральний розклад сили армії внаслідок невдач на фронті, масове дезертирство та компромітація царської системи панування, – призвели до революції в столиці держави. Цар Микола ІІ був змушений зректися своєї влади, яку перебрав революційний Тимчасовий Уряд. Вслід за тим настала для українського народу можливість повного визволення та здійснення його мрій. На чолі революційного руху на Україні станула Українська Центральна Рада, як репрезентант усього організованого українського народу. Визволена нація почала після довгих років неволі творити власне життя. Провідником усього пробудженого національного життя став Михайло Грушевський, що вже до війни був найвизначнішим авторитетом українського визвольного руху. Маніфестації, з'їзди, конгреси – виявляли стихійну радість народних мас, що скінчилася неволя. Розвалилася тюрма народів. Україна воскресла. Усі живі сили почали організуватися до праці, до об'єднання, до дальшої боротьби. Проголошено І Універсал. Народилася найвища гордість нації – рідне військо. Бувші російські дивізії і корпуси українізувалися. Мільйони колишнього царського вояцтва заявляли через своїх делегатів на військових з'їздах в Києві, що вони бажали проливати кров тільки під українським прапором, за вільну Україну. Творилася власна українська влада в Києві: Генеральний Секретаріят, що став першим ступнем на шляху до незалежної державности…
126
[124] ВСВУ, 18 лютого 1917, ч. 138, стор. 113.
127
[125] Д.Дорошенко. Історія України 1917-1923., том І, Ужгород 1932, ст. 17.