Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)
- Автор: Ріпецький Степан
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)». Краткое содержание книги:
Окремо описується діяльність стрільців в Наддніпрянській Україні, їх участь в українській революції.
З початком листопада 1916 р. сталася в Австрії великої ваги політична подія, яка мала вирішальний вплив на дальший розвиток української політичної думки та яка спричинила надзвичайний відрух серед УССтрілецтва, закріпляючи остаточно його протиавстрійську ідеологію.
4 листопада австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, а австрійський цісар Франц Йосиф І своїм патентом доручив прем'єрові міністрів Керберові виготовити законопроєкт про поширення автономії Галичини до таких розмірів, які тільки можна погодити з приналежністю її до австрійської держави.[124] Галичина мала бути цілковито відокремлена та перейти у становище майже федеративної складової частини Австрії. Центральний уряд і парлямент у Відні не мали мати ніякого впливу на внутрішні справи Галичини та не могли контролювати її польської адміністрації. Усе те означало передання українського народу в Галичині під повне панування поляків та грозило великою небезпекою для національного розвитку галицьких українців. Поляки мали стати виключними панами над усім українським життям, а українці не могли відкликатись до вищих австрійських політичних інстанцій.
Австрійська влада засвідчила цим конкретним фактом про своє дійсне відношення до української справи, зігнорувавши ті всі політичні постуляти, які український народ підносив багато десятків років. Від початку війни до останніх часів вона робила представникам української політичної репрезентації численні обіцянки і запевнення про поділ Галичини на український і польський автономні краї. Коли згадаємо про заяву прем'єра Штірка з 7.ХІ.1915 р., який сказав, що під проводом цісаря відбулася коронна рада, на якій вирішено, що після війни наступить поділ Галичини на окремі національні автономні краї, то в світлі тих фактів, акт 4 листопада являється документом політичного цинізму та типової австрійської перфідії.
Листопадовий акт був поважним ударом для льоялістичної політики деяких українських провідників, які репрезентували українську справу перед державними колами у Відні. Вони були надто великими оптимістами щодо відношення Австрії до українців та піддавали ті опортуністичні настрої українському громадянству. Цісарський патент скомпромітував остаточно їхню політику в опінії українського суспільства.
Але з другого боку ще тяжчим ударом був цей злощасний акт для самого українського суспільства. Найскромніші надії, які зв'язував український народ зі своїми великими жертвами в тій війні, перекреслено одним махом. Запанувало загальне розчарування. Утворилась політична ситуація, яка викликала велику ідейно-політичну кризу, що вимагала негайного вияснення та розв'язки.
Загальна Українська Рада на своєму засіданні 6 листопада рішуче запротестувала проти рішення австрійської влади про будучу долю українського народу в Галичині, без відома та співучасти його законної репрезентації та проти її виразної волі. Українську суспільність візвано до національної консолідації та скріплення організації усіх активних сил нації.
На знак протесту президія ЗУРади зложила свої мандати. Провід політики галицьких українців перейшов до Парляментарної Репрезентації, якої головою вибрано посла Юліяна Романчука. Та УПРепрезентація не відзискала серед українського громадянства довір'я, втраченого проводом ЗУРади, бо не змінила своєї політики супроти Австрії. Традиція льоялістичної політики залишилась аж до останньої хвилини Австрії.
Реакція УССтрілецтва на цісарський патент не мала такого драматичного характеру, як серед нашого політичного проводу та широких кіл українського громадянства. Воно давно вже позбулося всяких оманливих надій на посторонні сили поза власною нацією та на цісарську ласку, бо добре пізнало ціну австрійського союзника та перестало йому вірити. Останній акт австрійської політики остаточно закріпив самостійницьке становище УСС. Цей акт також цілковито виправдав дотеперішнє опозиційне відношення УССтрілецтва супроти політики нашого проводу, який у своїй політичній практиці занадто довір'яв брехливим обіцянкам прем'єра Штірка і через те приспав активність українського громадянства та відвернув його увагу від конечности опертися в своїй боротьбі тільки на власні сили нації.
Вороже спрямування цісарського патенту проти істотних інтересів українського народу, вперше в тій війні поставило перед УССтрілецтвом питання доцільности його дальшого існування, його «бути чи не бути». Вслід за тим УССтрілецтво в Коші, Вишколі і в полі найрішучіше запротестувало в окремій заяві до Загальної Української Ради та до Української Боєвої Управи, через своїх делегатів сот. Р.Дудинського, сот. д-ра О.Левицького й чот. І.Цяпку проти цісарського акту з 4 листопада та висловило своє найглибше обурення з причини перфідного нарушення українських інтересів.
Не бажаючи брати на себе відповідальности за наслідки самоліквідації формації УСС, яка повинна ще продовжувати збройну боротьбу проти царської Росії, згадані делегати поставили перед нашим політичним проводом питання про сенс дальшої боротьби УСС-ів по стороні Австрії. У відповіді на повищий протест і запит Українська Боєва Управа вислала до УССтрільців своє звернення, в якому відповіла, що вони ніяк не сміють сходити зі сцени боротьби народів за свою будучність і навіть серед найбільших розчарувань не повинні дати вирвати собі зброю з рук. Такого ж змісту публічний комунікат УБУправи оголошено в пресі для загалу українського громадянства.
Подаємо повний текст того комунікату УБУправи, який основно мотивує та вияснює питання участи і боротьби УССтрільців по стороні Центральних Держав після 4 листопада 1916 р. до моменту розпаду Австрії.
«Кожний народ окуплює собі самостійне місце в ряді інших народів тільки боротьбою й жертвами. І український народ може винести справу свого визволення з забуття тільки чинною боротьбою.
Сучасна світова війна дала нам нагоду виступити збройно в ім'я самостійности українського народу.
Утворений в тій цілі волею народу, як національна бойова одиниця, Легіон Добровольців, Українських Січових Стрільців, став до боротьби за самостійність України там, де було до того чину місце: в рядах армій центральних держав.
Різні перешкоди при утворенні Легіону найкраще говорять про його незмірно велике значення саме для нас і для нашої народної справи.
І чим гірше стається загальне положення української справи й українського народу, чим холодніше відносилися б до нашої справи інші чинники, чим далі відсувано б здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусимо робити ми, український народ, аби вдержати на відповідній висоті наші національні сили, отже й нашу бойову готовість!
Війна ще не закінчена, ще половина східньої Галичини й ціла Буковина в руках Росії. Що нам принесе кінець війни, годі вдаватися в пророцтва. Але навіть під найтяжчими ударами й серед найбільших розчарувань, не можемо дати собі витрутити з рук зброї, якою боремося за нашу національну справу, не можемо допустити до того, щоб незалежні від нас обставини зіпхнули нас без опору з нашої сторони, зі сцени боротьби народів за свою будуччину.
Для того Боєва Управа уважає конечним ужити всіх заходів для збільшення Легіону Українських Січових Стрільців і звертається до української суспільности з зазивом, аби пішла назустріч тим заходам».[125]
Блискуча аргументація повищої заяви УБУправи переконала УССтрільців. Почуття відповідальности наказувало їм задержати зброю в своїх руках. Переміг інстинкт самозбереження. УССтрілецтво перейшло нову вогневу пробу. Не заламалось морально, а навпаки ще сильніше закріпило свої ряди, щоб зберегти себе до слушного часу. Війна з Росією ще не покінчена, а на обріях кордонів України появилось уже виразне мариво другого ворога, що хоч сам ще в неволі, а вже простягав свої руки по наші відвічні землі.
124
[122] ВСВУ з 12 листопада 1916, ч. 124, подає повний текст цісарського патенту.
125
[123] ВСВУ з дня 17 грудня, 1916, ст. 823.