Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Українські ВМС не мали своїх заправок. Спроби залагодити це питання з командувачем ЧФ були марні. Відтак корабель управління “Славутич” мусив іти до Одеси, завантажуватися там паливом і лише після цього від нього заправлялися СКР-112 та “Гетьман Сагайдачний”. Коли в останнього пальне вже вкотре закінчувалося, віце-адмірал Б. Кожин наказав перешвартуватися до тринадцятого причалу, де були всі умови для стоянки. Я якраз був тоді на цьому кораблі і бачив на власні очі оте перешвартовування.
Щойно українські матроси з причалу кинулися прийняти швартови нашого сторожовика, як чийсь роздери-душу крик зупинив їх. Довелося СКРу висаджувати катером десант на берег. До причалу мерщій прибули заступник командувача ЧФ віце-адмірал Олександр Фролов і командир тридцятої дивізії протичовнових кораблів контр-адмірал Віктор Свиридов. Вони заборонили спускати з корабля трап-сходню. Український корабель, звичайно, не міг за такої ситуації висадити екіпаж на берег. Крім того, Фролов пообіцяв скинути на причал озброєну групу, якщо на нього ступне бодай одна нога з корабля України.
Незабаром сюди прибув заступник начальника штабу вищеназваної дивізії капітан 1-го рангу Віктор Шевченко з групою матросів. А оскільки матроси відмовилися рубати швартови нашого корабля, то Шевченко це зробив власноруч. Вітром корабель понесло на судно, що стояло поруч. Тільки завдяки майстерності українського командира капітана 3-го рангу Володимира Катушенка та його екіпажу вдалося уникнути навігаційної події. Вони зуміли знову запустити зупинені двигуни, дати кораблю хід і відпрацювати необхідні маневри.
Лише через добу, після втручання уряду України, корабель “Гетьман Сагайдачний” поставили на тринадцятий причал, де його вже з берега постачали електроенергією.
Цей випадок прецедентів не мав. В історії флоту є безліч прикладів, коли моряки навіть ворожих сторін, сповідуючи норми флотського етикету, допомагали одне одному. Вся iсторiя моряків — це суцільна взаємодопомога в скрутну хвилину. А такого, щоб корабель провокували на подію, світова історія не знала.
Ні, це був не рядовий випадок, а політична провокація. Командуванню, всьому особовому складу ВМС України давали зрозуміти, хто на Чорному морі, в Севастополі та в Криму справжній господар. І хоч іще існувала угода двох Верховних головнокомандувачів Збройних Сил президентів Леонiда Кравчука і Бориса Єльцина про спільне використання базових споруд, але й сліпому було видно, хто порушує домовленості й дестабiлiзує обстановку в Севастополі та в Криму.
Флотоводці-канаторізи з ганьбою увійдуть у морську історію. Багато хто з них ставився до цього як до репетиції майбутньої великої провокації. Бо в цей же час загін бойових кораблів на чолі з ВПК “Керчь” відпрацьовував ще одне завдання — мiнував фарватери на підступах до Севастополя. Поруч, на флотському арсеналі, з участю авіації ЧФ виконувала вправи передислокована з бухти Козацька розвідувально-диверсійна рота морських піхотинців.
Після цього випадку навіть самі офіцери Чорноморського флоту засудили вчинок свого командування і поведінку товариша по службі, який рубав швартови.
Моряки “Гетьмана Сагайдачного” були приголомшені. У них не було ані злостi, ані бажання бодай якось помститися. Їх мучила образа і душевна спустошеність. Боліло всім одне: як командування ЧФ могло отак вчинити?
Ці події змусили чорноморців трохи замислитися: до чого призведуть ці рішення про статус Севастополя й така конфронтація? Багато хто починав розуміти, що саме ховалося за цією популiстською ухвалою про Севастополь. Адже ні одного пункту із постанов російського парламенту не було втілено. До Севастополя з Росії не надійшло ані карбованця. Коли депутат С. Бабурiн вніс на затвердження Верховної Ради Російської Федерації пропозицію відпустити один мільйон карбованців Севастополю, Міністерство фінансів довело, що Севастополь за Конституцією Росії — не російське місто, а тому не може фінансуватися. З таким незаперечним аргументом погодилися всі депутати.
Увага до Севастополя і до флоту того літа не згасла. У нас у прес-центрі не змовкав телефон. Не було, напевно, й дня, щоб не приїздили журналісти, серед них і іноземні. Писали дуже багато, працювали інколи й ночами. Вихідних не було. Ми відчували, що наша робота потрібна і вона впливає на події. Мої помічники високопрофесiйні журналісти капітан 3-го рангу Олег Чубук, капітан-лейтенант Альбій Шудря і лейтенант Юрій Кирик щиро уболівали за справу і клали на неї всі свої сили. Самовіддано працювали Петро Павлюк, Олена Анзiна і Тетяна Лисенко. Про цей гурт журналістів можна сміливо казати — друзі, чудовий наш союз!