Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Перший, хто підтримав ухвалу координаційної ради офіцерських зборів підняти Андріївські прапори 1 липня, був віце-президент Росії Олександр Руцькой. Надіслана на флот телеграма мала суто політичний характер. Опублікувати її дослівно у флотськiй газеті не наважилися, дали у викладі. Там містилися й такі рядки: “Незважаючи на спроби закулісного змовництва... міцніє воля російських моряків-чорноморців”. Балтiн розумів, про кого йшлося. Не міг не враховувати й сили опозиції в особі Руцького та його споборників. Але все ж дав телеграму в з’єднання і частини флоту про підняття у день нового навчального періоду прапорів не Андріївських, а ВМФ колишнього СРСР .
Сказала своє слово 30 червня 1993 року й Верховна Рада Криму, яка в постанові про ситуацію на Чорноморському флоті звернулася до офіцерів та особового складу ЧФ “не вживати ніяких дій, які б дестабiлiзували обстановку на флоті” (“Флаг Родины”, 2 липня 1993 р.).
Чим обернеться першолипнева акція з Андріївськими прапорами — непокоїло й офіцерів ВМС України. На Чорноморському флоті служило понад шістдесят відсотків матросів і старшин — громадян України. До нас надходили відомості, які аж ніяк не вітали таке рішення, а деякі налаштувалися вкрай радикально силою не допустити чужоземних стягів. Ніхто не гарантував мирного розв’язку цих подій.
Спілка офіцерів ВМС України закликала військовослужбовців — громадян України, службовців на Чорноморському флоті “не піднімати Андріївські прапори, суворо виконувати ухвалені угоди, що забезпечують нормальний процес формування двох флотів — України і Російської Федерації”.
І все ж, Андріївські прапори замайоріли на плавбазі “Магомед Гаджиев”, у бригаді морської піхоти, дивізії берегової оборони ЧФ. Балтiн зняв з посади тільки командира плавбази капiтана 2-го рангу Олександра Гребенщикова.
За ситуацією на флоті стежив і Президент Росії Борис Єльцин. Саме його заява спонукала Балтiна телеграфувати на флот, щоб вивішували старі стяги — ВМФ СРСР, про що вже йшлося вище. Заява Єльцина констатувала, що дехто з діячів у Росії, спекулюючи на емоціях кримчан, виступає з закликами, щоб роздмухати й без того розпечену обстановку на Чорноморському флоті й у Криму. Президент наголосив, що визнає домовленості, досягнуті з Україною.
Навіть із телеграми Руцького та заяви Єльцина прозирало: за Росією женеться криза влади, і кожна зі сторін прагнутиме заручитися підтримкою військових чи використати їх у політичній грі. Якби над Чорноморським флотом замерехтіли Андріївські стяги, це вказувало б на те, що військові виступили проти рішення Єльцина та його домовленості з Президентом України Кравчуком. І навпаки, зіграло б на руку Руцькому та опозиції, які начебто сприяли соціальному захисту російських військовослужбовців і членів їхніх сімей у колишніх союзних республіках.
Україна тим часом робила своє — будувала кораблі для національних ВМС. 22 травня зі стапелів київського суднобудівного заводу було спущено на воду малий протичовновий корабель “Луцьк”.
26 червня 1993 року наші Військово-Морські Сили поповнилися малим десантним кораблем на повітряній подушці (ДКПП) “Донецьк”. Його спорудили на Феодосійському виробничому об’єднанні “Море”. Там же, у Феодосiї, на “Донецьку” підняли Прапор Військово-Морських Сил України. Першим командиром став капітан 3-го рангу О. Звєрєв. Будували ДКПП за особливим проектом, розробленим ще у 80-і роки Ленiнградським ЦКБМ “Алмаз”. Феодосійські корабели славно попрацювали. Маючи екіпаж із трьох десятків моряків, “Донецьк” може брати на борт 8 плавучих танків чи 10 бронетранспортерів. Окрім того — 360 бійців десантно-штурмової групи. Весь вантаж ДКВП готовий перекинути до місця висадки зі швидкістю 63 вузли в радіусі за 300 миль від пункту базування. Передбачалося, що служитимуть на ньому тільки професiонали.
Почала формуватися й морська піхота. 1 липня 1993 року було створено 27-й окремий батальйон морської піхоти. Керував набором батальйону перший начальник Військ берегової оборони Військово-Морських Сил України полковник Євген Бакай. Першим командиром призначили підполковника Олександра Голобородова. Більшість офiцерів батальйону служила до цього в морській піхоті та повітряно-десантних військах. Особовий склад строкової служби прибув з аеромобiльних військ і розвідувальних частин.