Сто років самотності (збірка)

— Правду сказати, — відповів він, — я не Буендіа.

Люди, котрі знали таємницю його всиновлення, подумали після цієї відповіді, що йому все відомо, та насправді Аркадіо так ніколи нічого й не дізнався. До Пілар Тернери, своєї матері, він почував такий самий непоборний потяг, як колись Хосе Аркадіо і Ауреліано: коли вона заходила до кімнати, де він займався дагеротипією, кров закипала йому в жилах. Хоча Пілар Тернера уже втратила свій чар і привабу свого сміху, він шукав і знаходив її за гірким запахом диму. Якось, незадовго до війни, вона прийшла до школи по свого найменшого сина. Аркадіо очікував на неї в кімнаті, де звичайно відпочивав під час сієсти і де потім наказав установити колодки. Хлопчик грався в дворі, а він ліг у гамак і дрижав від нетерплячки, знаючи, що Пілар Тернера неодмінно перейде через цю кімнату. Вона прийшла. Аркадіо вхопив її за руку й намагався повалити в гамак. «Не можу, не можу, — з жахом мовила Пілар Тернера. — Ти навіть не уявляєш, як би мені хотілося зробити тобі втіху, але, Бог мені свідок, не можу». З успадкованою від батька й діда могутньою силою Аркадіо згріб її за стан, і від цього дотику до її тіла йому потемніло в очах. «Не вдавай із себе святу, — сказав він. — Всі знають, що ти шльондра». Пілар Тернера притлумила в собі напад огиди до своєї нещасливої долі.

— Діти побачать, — прошепотіла вона. — Краще сьогодні вночі не бери дверей на засув.

Вночі Аркадіо дожидав її в гамаку, трусячись, мов у лихоманці. Дожидав, не можучи заснути, слухаючи, як ведуть свою нескінченну пісню цвіркуни та, ніби у визначений розкладом час, кричать водяні бугаї, і з кожною хвилиною чимраз твердіше переконувався, що його піддурено. І от — саме коли його хвилювання вже стало переходити в шалену лють — двері нараз прохилилися. Через кілька місяців, стоячи перед каральним загоном, Аркадіо знов переживе ці хвилини: спершу зачулися чиїсь боязкі невпевнені кроки в темряві сусідньої класної кімнати, хтось натикався на парти, і нарешті він відчув у темряві доторк людського тіла, повітря запульсувало від ударів серця, і то було вже не його серце. Випростав руку й зустрів чиюсь руку з двома перснями на одному з пальців — зустрів саме вчасно, щоб вирятувати з пітьми, яка от-от мала поглинути її. Відчув розгалуження вен, злякане биття пульсу, вологу долоню з лінією життя, розсіченою біля основи великого пальця косою смерті. І зрозумів, що це не та жінка, котру він дожидав: від неї пахло не димом, а квітковим бріоліном, і в неї були тверді груди з пласкими, як у чоловіків, сосками, твердий і круглий, як горіх, лобок і метушлива ніжність збудженої недосвідченості. Вона була ще дівчина, і звали її зовсім неймовірним ім'ям — Санта Софія де ла П'єдад. Пілар Тернера заплатила їй п'ятдесят песо — половину всіх своїх заощаджень за все життя, щоб вона зробила те, що робила тепер. Аркадіо не раз бачив, як ця дівчина допомагає в бакалійній крамничці своїм батькам, і ніколи не звертав на неї уваги, бо вона мала рідкісний хист — не існувати доти, доки в ній не виникне потреба. Але від цієї ночі вона згорталася клубком, як кицька в теплі, у нього під рукою. Вона приходила до школи під час сієсти за згодою своїх батьків, яким Пілар Тернера віддала другу половину своїх заощаджень. Невдовзі урядові війська виселили Аркадіо й Санта Софію де ла П'єдад із шкільного приміщення, і вони стали кохатися серед ящиків із маслом та мішків з кукурудзою в підсобці крамнички. На той час, коли Аркадіо було призначено військовим і цивільним правителем, у них народилася дочка.